архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ДИВАКАМ ПІД СИЛУ ВСЕ!

Лариса Денисенко випустила новий роман "24:33:42". Євгенові ПОВЄТКІНУ випала нагода поговорити з письменницею про її нову книжку, а також про деякі філософські теми, приміром, про безперервний плин часу. Залежно від ділянки русла ріка часу рухається з різною швидкістю, і саме про це йдеться у творі. Отже, інтерв'ю з пані Ларисою читайте далі.
докладніше тут

УКРАЇНСЬКА ДИТЯЧА КНИЖКА

Книжковий ярмарок до дня святого Миколая, Київ, 18-22 грудня 2006 року

В Києві, на першому поверсі палацу мистецтв "Український дім" 18 грудня відкрилася книжкова виставка "Різдвяний книжковий ярмарок". Масштаби виставки невеликі, що, зрештою, навіть на краще: всі найвідоміші дитячі (й деякі дорослі) книжкові видавництва на ній все одно представлені, а на блукання між стендами витрачається менше часу, що в нинішній передноворічний час всезагальної занятості й різноманітних клопотів дуже доречно.
докладніше тут

ПСИХОАНАЛІЗ У ДІЇ

7 грудня в літературному кнайп-клубі "Купідон" був не просто собі літературний "четвер", а справжній сеанс психоаналізу. Хоча насправді кушетки, на яку хтось мав би лягти і виповідати свої страхи і комплекси, не було. Літературознавець Ніла Зборовська просто скористалася психоаналізом як одним з методів дослідження психології героїв на прикладі нової книжки Володимира Даниленка "Сон із дзьоба стрижа".
докладніше тут

ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ УЛАМКІВ ЖИТТЯ

Що дає підстави говорити про постмодерністську естетику нової книжки Катерини Хінкулової "36 пісень про життя"? Перш за все, фрагментарність світосприймання, відображена вже в самій назві. Втім, фрагментарність як така ще не означає відсилання до постмодерністської естетики. Композиційна розірваність тільки тоді виражає постмодерністські естетичні настанови, коли розбиту на скалки картину так і не вдасться зібрати. Й тут вже не має значення, чи скалки гострі й немовби ріжуть пальці, як у Іздрика, чи вони гарненько оброблені й відшліфовані, як у Хінкулової.
докладніше тут

КАМУФЛЯЖ В ПОМАДІ

30 листопада в київському кнайп-клубі "Купідон" письменниця Світлана Поваляєва підбивала підсумки свого десятилітнього життя у літературі. Літературний доробок письменниці складається з п'яти книг: чотирьох прозових — "Ексгумація міста", "Орігамі-блюз", "Замість крові", "Сімург" — та однієї збірки поезій "Камуфляж в помаді".
докладніше тут

ГЕРОЇ ОДВІЧНОЇ ПАРТИЗАНЩИНИ

26 жовтня виповнилось 118 років з дня народження одного з найвідоміших повстанців доби української Отаманщини 1918-1921 років — Нестора Івановича Махна.

Політолог й культуролог Андрій Окара вважає, що "самокерований Хаос є основною матрицєю української політичної культури". "Самокерований хаос" — це феномен, циклічно повторюваний в українській історії, коли несподіване вивільнення від чужого ворожого порядку кличе до життя ту чи іншу форму громадської самоорганізації.
докладніше тут

ПІД ЧЕРВОНИМ СОЛОДКИМ СОНЦЕМ ІСПАНІЇ

З нової книжки Галини Логінової "Червоне солодке сонце" можна дізнатися, як в тій країні вижити простій українській студентці, якій заборгували стипендію.

Не можна не помітити прагнення Галини Логінової якнайдалі відійти від стилю та тематики свого першого роману — "Піщаної ріки". Друга книжка явно тяжіє до стандарту якісної масової сучасної літератури. Письменниця орієнтується на жанри молодіжного та жіночого роману, за основу вона бере автобіографічний матеріал.
докладніше тут

АНДРІЙ КОКОТЮХА ЯК ІМІДЖМЕЙКЕР СУЧУКРМАСЛІТ

16 листопада 2006 року в київському кнайп-клубі "Купідон" пройшла зустріч з письменником Андрієм Кокотюхою. Активна читацька публіка вже знає, що Андрій "вчворив" цього літа на літконкурсі "Коронація слова" — переміг у ньому двічі, тобто зайняв одночасно перше й друге місця з романами "Темна вода" (вид-во "Нора-Друк") і "Зоопарк" (вид-во "Зелений пес").
докладніше тут

ВТРАЧЕНІ ІЛЮЗІЇ

Дійсно, український читач із задоволенням купив би таку злободенну книжку, як "Морок" Любомири Княжич. Але, на жаль, роман пані Княжич виявися слабким саме у художньому плані. Авторка дуже часто зривається з оповіді на гасла, які личать радше публіцистові.
докладніше тут

УЛЬЯНЕНКО ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Зовсім нещодавно, після п'ятирічної перерви вийшли три нові книжки Олеся Ульяненка — "Знак Саваофа", "Син тіні" і "Богемна рапсодія", які були презентовані 26 жовтня в кнайп-клубі "Купідон" на творчому вечорі письменника, відомого передовсім своїм романом "Сталінка", завдяки якому він став лауреатом малої Державної премії ім. Тараса Шевченка в 1997 р.
докладніше тут

ОСТАННЯ НАДІЯ САМОСТРАЧЕНОЇ

Основна частина "Щоденника страченої" дійсно зовнішньою композицією наслідує щоденникові записи. Проте — героїня-оповідачка не тільки читає свою історію, а ще й напружено та зосереджено рефлексує над нею, а рефлексія — це шлях до усвідомлення того, чим є власна особистість та її буття. У Марії Матіос і сама пристрасть, і її рефлексія, і рефлексуюча особистість — категорії в значній мірі соціальні.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Жанрово-гендерна вигадка

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Грудень 25, 2006 р., вівторок.

20 грудня 2006 року в київському кнайп-клубі "Купідон", уже добре відомому шанувальникам сучасної української літератури, відбулася літературна вечірка, присвячена тому, що в останній час прийнято називати "літературою для жінок". Тема зацікавила автора цих рядків настільки, що він написав і розмістив — один до події, другий після, а третій, за його задумом, мав би прозвучати під час мистецького заходу (часу на виступ, на жаль, в програмі вечора забракло). Наскільки ці тексти вийшли різними, тобто без повторів, судити Вам, але автор своїм волюнтаристським рішенням вирішив опублікувати всі три.

Частина I. Шахівниця
(до події)

Коли я побачив у своїй поштовій скриньці програму заходу, в голові виникли суперечливі думки та почуття. Перш за все з'явився привід порадіти за те, що феміністичний аспект літературного аналізу, про який нам так багато говорили викладачі та викладачки нашої любої альма матер — Києво-Могилянської Академії — нарешті став предметом не тільки спеціалізовано-академічної, а й значно ширшої літературної дискусії. Учасниці її навіть поділилися на два загони — належних до "жіночої літератури" і таких, що їй, літературі для жінок тобто, протистоять. Словесної перепалки, очевидно, не буде, зате цілком можна сподіватися позиційної гри (і позиціонування письменницями і дослідницями себе як невід'ємної складової цієї гри), і взагалі, незлецька може вийти шахова партія. Білими (себто "за" "жіночу літературу") гратимуть , Людмила Копистко, Ксенія Ковальська, Галина Тарасюк. Чорні фігури — "проти" — уособлюватимуть Віра Агеєва, Леся Ганжа, Тетяна Щербаченко, Тетяна Рязанцева, Леся Демська, Тамара Гундорова.



Ірен Роздобудько

Проте, як на мене, існують ризики, чому така інтелектуальна розвага, як метафорична гра в шахи, може не скластися. Головний ризик полягає в тому, що гравчині не визначилися з ігровим полем, тобто із жанром "жіночого роману". Я вважаю, що насамперед варто засумніватися в тому, що такий жанр існує, що про нього можна говорити в контексті саме літератури й літературознавства. Мені цікаво, за якими ознаками насправді формується певна група прозових творів, що її називають "жіночим романом". За статтю автора, чи за статтю цільової аудиторії (яку в літературознавстві прийнято називати інакше — "імпліцитний, або прихований читач", "адресат письменницької комунікації"), чи можливо, за тим і другим одночасно?

Як на мене, за такими ознаками можна було визначати жанрові особливості, якби жінки жили б десь зовсім окремо від чоловіків і теми, що цікавлять одних та інших, майже ніде не перетинались, більше того, якби самі жінки були більш психологічно однорідними. Тому автор допису переконаний, що жанрове визначення "жіночий роман" щодо творів, які до нього приписують, є позбавленим змісту, штучним.

От узяти авторок, які грають білими — Ірен Роздобудько та Ларису Денисенко. Я не схильний давати їхнім творам, опублікованим видавчинею Елеонорою Симоновою в серії "Популярні книжки""Зів'ялі квіти викидають" пані Ірен і "Танцям у масках" пані Лариси — жанрове визначення "жіночий роман".

Перший твір видається мені продовженням у наші дні традицій англійської прози XVIII століття, саме — сполученням сентиментальності й роману виховання, характерного творам Лоренса Стерна. Визначальними є мотиви "життя серцем" і "психологічного зростання" головної героїні Стефки.

Другий твір, Танці в масках", за жанром — психологічна драма. Авторка кохається в драматургії, тільки не в сценічній, а радше кінематографічній. За захопленням елементами кіноестетики "Танці..." сміливо можна порівнювати з творами письменників 20-х років, які можливості висловитися за допомогою нового на той час виду мистецтва просто приголомшили — з Борисом Віаном, Олександром Довженком, Юрієм Яновським. Тут є, наприклад, уповільнений й прискорений способи зйомки, фільмування декількома камерами з різних точок, динамічне чергування близьких, середніх та панорамних планів зображення, навіть специфічна "кіношна" манера прописувати діалоги між персонажами.

Отже, "жіночий роман" — це в кращому разі вияв стереотипного уявлення про те, що могло б бути цікаво читати жінкам або читанням чого вони могли б, якби захотіли, наголосити на своїй відмінності від читачів-чоловіків. В гіршому існування поняття "жіноча література" сприяє виправданню низького рівня текстів на певну тематику. Уявлення про "жіночу літературу" — накинуте ззовні, скоріше всього, що із сфери маркетингу, і насправді воно дуже шкодить розумінню писаного жінками.

Ще думаю, що неправильно формувати команду для обговорення того, що пишуть жінки, також тільки з жінок, та й ще стверджувати, що "вони знають ВСЕ про предмет дискусії". Жінкам не вдасться писати тільки про жінок, чоловіки в жіночому світі також присутні, хай інколи неявно. Тому є підстави заявити — чоловікам теж є що сказати про "предмет дискусії".

Отже, я б відповів би на питання, винесене в тему дискусії, так: література для жінок — не привілей і не дискримінація, а просто-напросто вигадка...

Частина ІІ. Глечики
(під час заходу)

Всі, хто має стосунок до літератури — письменники, читачі, видавці, літературні агенти й критики — всі охоче послугуються поняттям "жанр". Завдяки жанрам критик може розкласифікувати усе написане письменниками так, щоб любитель детективу зміг знайти, образно кажучи, свого Конан-Дойля, той, хто кохається в поезії — свого Поля Верлена, а хто має багато часу для читання й не любить поспіх — свого Марселя Пруста або ж Льва Толстого. В понятті жанру міститься ціла система різноманітних підказок. Підказок авторові, як найкраще художньо розробити тему, за яку він узявся, й підказок читачеві, чого йому чекати та як розуміти літературну оповідь.

Якщо уявити, що те, про що автор хоче висловитися в творі, живильною водою або й солодким вином, то жанр — це немовби глечик або яка інша посудина. Так, глечик, безумовно, надає форми тому, що налите в нього, але й також є запорукою того, що вміст його належний і збережений. У що перетворюється вино, вилите з глечика, але не налите в келих? Так-так, воно стає калюжею, причому рідину, яку в ній хлюпочеться, вином називати уже, м'яко кажучи, не випадає.

Так і в літературі — коли хочемо прочитати або написати яскраву оповідь, поринути у створені наново світи, то мусимо наливати вино до глечика, а пити його з келихів, тобто вливати придуману історію в жанрову форму, коли пишемо, а коли читаємо, мусимо бачити й розуміти жанр, в якому то написано.



Елеонора Сімонова та Леся Ганжа

Складності з визначенням й прочитанням жанру починаються тоді, коли намагаються залити до глечиків неналежний їм вміст, а тоді сподіваються, що споживач нормально сприйме горілку в посудині з-під олії, пиво — там, де був мед, а воду — в глеку, до якого насипано сіль.

Ось так приблизно й сталося з жанром "жіночої прози", про який сьогодні мова. Був колись певний час, коли чимало жінок наливали в глеки й пили — скажімо, гаряче молоко. Але час той скінчився, жінки спробували різних напоїв — від найсолодших та найвишуканіших вин до риб'ячого жиру, і багато з них зуміли зняти собі з полиць відповідний посуд. Так от, коли заходить мова про "жіночу літературу", то в мене враження таке, що в кожній жанровій посудині, яку нині жінка-авторка тримає в своїх руках, намагаються віднайти усе теж саме молоко. Тобто віднайти все одні й ті самі сентиментальні історії, мрії про одруження й час від часу — нарікання на те, що мрія здійснилася не так, як хотілося б.

Я не знаю іншої жанрової назви, яка так пантеличила мене як читача та як критика, як "жіночий роман". Бо при всій широті того, що пишуть нині жінки, вона вперто відсилає до чогось одного, якогось приблизного й нез'ясованого уявлення про письмо жінки. В жіночий роман записують за цією логікою сентиментальний роман виховання "Зів'ялі квіти викидають" Ірен Роздобудько, психологічну драму "Танці в масках" Лариси Денисенко, мистецький детектив Лесі Демської "Жінка з мечем" й навіть виразно постмодерністський роман , незважаючи на оформлення обкладинки в рожевому кольорі.

Отже, не думаю, що жанрове визначення "жіноча проза" здатне щось пояснити із твору, до якого воно дане. Жінки й чоловіки нині пишуть по-різному, те, що вважається "жіночим", цілком може створити чоловік і навпаки. Отже, можна уникнути поняття "жіноча проза": жанри в літературі визначаються конкретніше...

Частина ІІІ. Книжкові обкладинки
(після події)

Анонсуючи подію, я вже писав про можливі теоретичні й методологічні проблеми, які можуть спіткати учасників дискусії про . Подія відбулася, і загалом передбачення справдилося — в предметі обговорення раз по раз плуталися і учасники зустрічі, і її модератор — письменниця Наталія Коробко. Проте зовсім не можна сказати, що воно виявилося безрезультатним — вдалося з'ясувати й питання про жанрову природу "жіночої літератури", яке, зокрема, цікавило й мене, й ще чимало цікавих питань, й притому почути інформацію від цілком компетентних людей.



Тетяна Щербаченко
Перш за все слід відзначити повідомлення директора видавництва "Нора-друк" Елеонори Симонової про спостереження за тим, які книжки на виставці "Полька", який насправді являє собою щоденник вагітної закоханої жінки і нібито мав би більше призначатися читачкам, аніж читачам, більше купують чоловіки.

Далі під час обговорення токнулися питання оформлення обкладинок, зокрема, оформлення започаткованих видавництвами "жіночих серій". Письменниця Ірен Роздобудько сказала про те, що "серійна" жіноча обкладинка може "поховати" якісний серйозний текст про жінок, якщо він ненароком туди потрапить, бо він не зможе тоді знайти свого читача. Пані Ірен визнала, що обкладинка не підходить до книги, бо не відображає суті, духу тексту. До нової книжки Ірен Роздобудько "Амулет Паскаля", що так само, як і "Дванадцять...", має вийти у видавництві "Фоліо", попросила підібрати обкладинку, на якій би не було зображено жінку. Так само пожалілася на дизайнерів обкладинки авторка роману "Жінка з мечем" Леся Демська, в її випадку видавництво "Літературна агенція "Піраміда" також наполягло на обкладинці, маловідповідній сюжетові й духу її твору.



Наталя Коробко
Галина Тарасюк, авторка книги зі знаковою назвою "Жіночі романи", торкнулася історичного аспекту питання про жінок-авторів і жінок-читачів. Вона нагадала той факт, що в радянську українську літературу післявоєнного періоду жінки прийшли пізно — аж на початку вісімдесятих років, і винятки — нечисленні, наприклад — творчість Ліни Костенко. Тільки тоді з'явилися нові жіночі імена — Софія Майданська, ...

Нарешті, вже наприкінці дискускусія про те, чи є "серійні" жіночі книжки власне літературою, або ж вони є чимось іншим, ніби є її, тобто літератури, не зовсім повноцінним — полегшеним і спрощеним — замінником, перейшла в площину обговорення жанрової природи. Настав час сказати своє слово вченим-літературознавцям. Оскільки пані Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської Академії, не прийшла, то говорив "філологічний дует" — наукові співробітниці Інституту літератури Леся Демська й Тетяна Рязанцева. Зійшлися на тому, що оскільки за всіма елементами письма — від особливостей слововживання до техніки опису сцен кохання — неможливо з вірогідністю 100% визначити стать автора, то й говорити про якийсь особливий "жіночий" жанр не доводиться. Те, що в нас називається "жіночою літературою", легко розкласифіковується за іншими, більш традиційними літературними жанрами. У літературознавстві на Заході, між іншим, чималий масив таких книжок відносять до жанру... казки, тобто казок для дорослих. Зрештою, цілком нормальний, достойний літературний жанр. Питання, отже, тільки в якості текстів, які в ньому пишуться...

Щиро дякуємо видавництву "Зелений Пес" та особисто Уляні Ходоровській за організацію мистецького заходу!