про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

10 березня, 2016
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


анонсы статей

ДЯДЯ ВОЛОДЯ В ВИШНЕВОМ САДУ

Александр Сокуров в своем фильме «Телец» придумали поистине гениальный ход, представив жизнь В.И.Ленина в Горках в виде сцен из усадебной жизни столь любимых Чеховым. Что же получилось в результате?

полный текст здесь

ЖИЗНЬ КАК ЧУДО

В фильме Эмира Кустурицы «Жизнь как чудо» смеховое начало переполнено трагическими и лирическими интонациями. Да и смеяться там, собственно, не над чем. Реальность, данная в ощущениях одной отдельно взятой семьи, как избушка в сказке, поворачивается к нам все больше задом.

полный текст здесь

ОТКУДА ЕСТЬ ПОШЛА ЖИЗНЬ

На фоне все возрастающего количества кинолент, рассказывающих о клонировании жизни, фильм «Генезис» от Клода Нуридсани, Мари Перену, авторов знаменитого «Микрокосмоса» 1996 года, смотрится непривычно.

полный текст здесь

«ВЕСЬ ЭТОТ МАСКЕРАД…» 3

В «Маскараде» перед нами открывается не драма ревности и не драма Судьбы, не драма лишнего или странного человека, это драма бесовщины, со всей ее гротескностью, буффонадностью, которые в полной мере передали уже только Достоевский, Сологуб, Андрей Белый.

полный текст здесь

ТРИ СЕСТРЫ И ДВЕ ЖЕНЩИНЫ

Наш корреспондент внимательно изучил репертуар Фестиваля «Київ травневий», и больше всего его заинтересовали два спектакля. Постановка "К трем сестрам" по пьесе Чехова немецкого театра «Простая сцена»и пьеса "Шелк" литовского музыкального театра "Пилис".

полный текст здесь

«ВЕСЬ ЭТОТ МАСКЕРАД…» 2

О Лермонтове предпочитают говорить либо как о «гиганте поэзии», «наследнике Пушкина», либо как о несносном и циничном мальчишке. В последнем случае ему припоминают даже погибших в бабушкином имении от его руки кур. Я предлагаю компромисс...

полный текст здесь

ИДЕЯ НЕИГРОВОГО КИНО

"Неигровые" фильмы Виталия Манского "Частные хроники" и "Бродвей. Черное море" можно назвать "аллегорическим". Игра актера уже не мешает режиссеру проводить свою линию. Высказывать свои идеи, выражать свою позицию.

полный текст здесь

MADE IN BAVARIA

Все киевляне, интересующиеся немецким кино, в конце апреля могли наведаться в кинотеатр «Кинопанорама» на Фестиваль «Візії та імпровізації. Кіно і джаз «Made in Bavaria». Главным событием Фестиваля был фильм "Софи Шоль: последние дни".

полный текст здесь

ПІД МАСКОЮ ЛЕГКОГО ЖАНРУ

Нові чеські кінематографісти охоче використовують уявлення глядачів про чеське кіно як про добру розвагу в якості маски для того, щоб мати можливість поговорити на серйозні теми.

полный текст здесь

"ВЕСЬ ЭТОТ МАСКЕРАД…"

Из всех существующих на сегодняшний день подходов к трактовке «Маскарада» — мелодрама, романтическая или социальная трагедия, психологическая драма, символистская пьеса — постановщики выбрали последний.
полный текст здесь

Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре / Кино и театр / Варел ЛОЗОВОЙ. Влад Цепеш по прозвищу «Дракула». Литература, кино и исторические реалии ВЛАД ЦЕПЕШ ПО ПРОЗВИЩУ "ДРАКУЛА"
Литература, кино и исторические реалии

Представляете — вампир-номер-один не пил крови! Так или иначе, и каким абсурдным не показалось бы подобное утверждение, но исторический Дракула действительно крови не пил. Увы, доминирует презумпция невиновности.

полный текст здесь

Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре / Кино и театр / Ярослава ВАНЕЧКА. Отец и сын, или Все его сыновья ОТЕЦ И СЫН, ИЛИ ВСЕ ЕГО СЫНОВЬЯ

27 марта 2005 года на сцене Национального академического театра русской драмы им.Леси Украинки состоялась премьера — «Количество. Все его сыновья», по пьесе английского драматурга Кэрил Черчилл.

полный текст здесь

Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре / Кино и театр / Ганна Черненко. Вертикаль часу ВЕРТИКАЛЬ ЧАСУ

Юрій Косін не просто вміє вибрати вдалий ракурс миті, що запам’ятовується. Фотограф розкриває її багатовимірність. Спробу проникнути в зміст людини-Косіна зробив режисер Артем Сенчило, знявши фільм «Юрій Косін. Архітектор миті».

полный текст здесь

Культурный тренажер. Интернет-журнал о культуре / Кино и театр / Полина АКУЛОВА. Право на право ПРАВО НА ПРАВО

C 29 марта по 3 апреля в Киеве прошел второй международный фестиваль «Дни документального кино о правах человека «Украинский контекст».
полный текст здесь

архив статей о кино и театре

можна подивитися тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
"Крок до самих себе..."

Ярослава ВАНЄЧКА, Київ.
Травень 09, 2005 р., понеділок.

23 квітня у Державному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбувся черговий показ моновистави "Палімпсест" (за віршами та листами Василя Стуса). Мені випала нагода подивитись цей спектакль, а також я мала честь поспілкуватись з актрисою Галиною Стефановою. Ми говорили близько години і переважно тільки про поета, його творчість, життєвий шлях. Не можу сказати, що була готова до цієї розмови, хоч і сама на неї напросилася. Хто такий Стус для мене був — поет, який у складні часи писав складні вірші. Для пані Галини він перш за все людина, біль якої вона пропустила через себе, через свої нерви. Ритм його поезій вона відчуває як музику, його думки намагається донести до глядачів.


Галина Стефанова. Вистава "Палімпсест".
Фото Володимира Карашевського.
Ключі

Цей матеріал я "склею" з уривків нашої бесіди, своїх роздумів, вражень від побаченого. По суті, це своєрідні мої перші кроки "до Стуса". Якось у листі до сина поет писав приблизно так: прочитай "Війну і мир", якщо це Твоя книга — напиши. Як зрозуміти "Твоя" чи "не Твоя" книга, твій чи не твій автор? Потрібен "ключ". Такий я отримала наприкінці спектаклю, коли почула:

Гойдається вечора зламана віть...

— Пані Галино, розкажіть про спектакль. Як він з’явився, як ви прийшли до нього і до цієї теми взагалі, і врешті решт, як сприймають його глядачі?

— Виставі "Палімпсест" вже рік. Прем’єри відбулися в Києві, Львові, Торонто. Дуже багато людей було саме на показах в останніх двох містах. Що мене вразило — це молодь. Здавалося б повинно бути більше людей старших, середнього віку, для яких все це ще не історія, а частина життя. Але приходять — і ви в цьому могли переконатися сьогодні — молоді люди. Значить ця тема їх цікавить, і це добре.

Щодо мене, то вже близько двадцяти років мене не полишають у спокої вірші Василя Стуса. Колись, може, це був рік 80-й, моя вчителька, Елеонора Соловей, зачитала мені "Пощо мені житя суремного тривога". Вона запитала: "Хочеш послухати? Талановитий молодий поет. Його не публікують". Я відповіла: "Хочу". Клаптик паперу, на якому було від руки переписано вірш, і з тих пір в мені зазавучало: "Пощо мені життя суремного тривога..."

Потім — серед значущих дат — був 1988 рік, перша публікація в журналі "Україна", і нарешті, в 1998-му, — зустріч з Дмитром Стусом. Власне, ідея створення вистави (тоді не йшла мова про моновиставу) виникла саме тоді. Це був вечір, присвячений 60-річчю з дня народження поета. Все-таки він дуже рано пішов (за однією з версій, його все-таки вбили в карцері). Був дуже молодий і міг би зараз бути з нами.

— Пані Галино, як ви вважаєте, чи не заскладний Стус для нашого сьогодення. Трагічна доля, важкі вірші — не тільки змістовно, а й формально, ритмічно складні поезії... Дуже велика спокуса пройти мимо. Знаєте, вивчив у школі й забув. Яку сторону його особистості, на вашу думку, — поет, борець, філософ — більшою мірою може нині сприйняти суспільство?

— Я відповім з кінця. Не можна роздрібнити людину на складові. Потрібна вся палітра, багатогранність. Тільки тоді він буде цікавим і не лише зараз — для різних поколінь. Пам’ятаєте, я починаю виставу цитатою: "...поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій". Для мене він, перш за все, людина, з усіма своїми чеснотами, вадами, переживаннями.

Шкільна програма, і справді, побудована, як мені здається, не досить вдало. Ми багато зустрічей проволили в різних учбових закладах. Що дають дітям вчить — "Як добре те, що смерті не боюсь я"...

— Чудовий вірш, до того ж "програмний".

— Програмний це одне, але молоді люди, юні ще, скажімо так, просто психологічно не готові його сприймати. І це нормально. Їм хочеться музики, життя, радості, любові, їм треба вчити, ну, наприклад:

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
— Я так тебе любила, мій коханий.
— Пробач мене — я так тебе любив.

Що стосується складності ритміки, я не можу вам нічого сказати. В мене інший досвід. Мені не потрібно "вчитуватися" в Стуса, я його чую, як мелодію. Думаю, його поезії можна або сприйняти зразу — і тоді він проходить через тебе, через твої голос, слух, кров, тіло. Або ж ти не сприймаєш його взагалі.

Друг Сковороди

Гойдається вечора зламана віть,
І синню тяжкою в осінній пожежі
Мій дух басаманить. Кінчилися стежі.
Нам світ не належить — бовваном стоїть.

Увесь час, поки я готувала цей матеріал, мене цікавило одне запитання. На жаль, я не задала його пані Галині, просто під час розмови з нею про це не думала. Але читаючи стусові вірші, листи, про це не думати не можливо. От уявімо собі, що поет не загинув, він повернувся, ходить нині вулицями Києва, десь працює, і він на волі. Чи вистачило б йому всієї цієї волі. Існують же в нас поняття, наприклад, "формат зустрічі", "формат видання", і так на кожному кроці. А Василь — і про це точно свідчать рядки його віршів — був людиною "неформатною", "незручною". Він, кажучи його ж словами, був революціонером "не в політичному смислі, а в ширшому — буттєвому смислі". Він таки дійсно був другом не тільки Сковороди, як сам окреслив, але й Рільке, Фолкнера, Цвєтаєвої, Пастернака. Про Цвєтаєву він писав сину, наприклад, так, як можна було б написати про нього самого: "Життя за. Тобто, не в горожі — городі (городити), а там, де не загорожено. Бо життя, пише вона, є нестерпне (такий її досвід, досвід не умов, а темпераменту...). Отож за Мариною, жити це значить не жити. Тобто там, де живуть, жити неможливо. Отож краще "на прокаженніе остова, в ад! — всюду! — но не в жизнь". Отож і право на життя своє — "ногами топчу!" "Гетто избранничеств!" Це сказано добре і влучно — таке кулею влітає в текст: і — "в сем христианнейшем из миров поэты — жиды». Тобто вихрести, каліки, виродки, ненормальні, бо їм не хочеться спільного буття, спільної радості, спільного неба — їм треба своє, окреме, індивідуальне. Бо вони — як геологи, як розвідувачі життя — того, якого ще немає, якого, може, і не буде ніколи — бо вони віддані мрії — про най-найвищий ідеал".

От в чому справа, в силу свого темпераменту Стус не хотів "спільності" ні з ким — ні з часом, ні з сучасниками, ні зі світом-бовваном, ні зі мною, з читачем. І це все є у віршах. Тому до нього важко йти. Але, з другого боку, ще за його життя він був визнаний світом як визначний поет. Готувалась Нобелівська премія, писали листи Сахаров і Белль. Навіть на перші публікації в 1959 році Андрій Малишко відгукнувся так: "...Багато вже мовилося про те, що в нашій поетичній практиці, зокрема в роботі молодших і молодих поетів, багато штампу, сірости і поверховості, отих загальнонадуманих "відписок" на певну тему чи явище, які нічого спільного з поетичною творчістю не мають. Тим радісніше стає на душі, коли серед потоку сірих і нудних віршиків, в яких поезія і не ночувала, натрапиш на свіже і справжнє поетичне явище".

Вистава "Палімпсест" створена людьми, які це "явище" розуміють, зберігають і хочуть донести до когось іще. Те, що ці люди роблять, вони роблять з любов’ю, і тому їм хочеться вірити.

Про виставу

Декорації спектаклю доволі прості: табурет, на ньому — посилка. Посилка ця одна з багатьох, які Валентина Попелюх, дружина поета, відправляла чоловікові до тюрем. "Уже моє життя в інвентарі Розбите і розписане по графах", — писав Стус в одному з віршів. По суті, ці рядки можна назвати стержнем вистави: один за одним перед глядачем з’являються предмети, до яких міг доторкнутися Василь на чужині, — яблуко, сорочка, горіхи, торбинка з якимось зерном, — все, проникле домівкою. А за цими предметами перед ним і нами постають образи людей, рідних для поета людей, від яких його було відлучено, — мама, дружина, син. До них він доторкнутися не міг, міг тільки писати листи, левова частка яких до адресатів не дійшла. Те, що збереглося, стало основою вистави.

Дружина

О, піддайся покуті
самотности (Господи, дай мені жить).
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім аркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.

"Стрижнем сюжетної лінії вистави, — написано у програмці, — є стосунки Василя із дружиною Валею. Вистава збудована із найінтимніших деталей їхніх взаємин". Тільки в любові людина розумна, писав Стус. Найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою він називав маму свого сина і дякував Долю за зустріч з нею. Інша справа, що доля ця була не з легких.

— Пані Галино, у виставі ви використовуєте вірші та листи. Але ж не забуваємо, був не один, а дванадцять чи тринадцять років листування. Це ціле життя. Як його викласти, подати менш ніж за півтори години.

— Насправді було надзвичайно багато матеріалу. Нам необхідно було вибрати якісь епізоди, на яких можна було б зосередити увагу глядачів, які б доволі точно, найбільш яскраво відображали і трагедію Стуса, і велику внутрішню силу цієї людини. Ви ж подумайте, коли його перший раз було заарештовано, їм — і Валі, і Василю — було близько тридцяти. Це молоді люди, у яких маленький син. Вони повинні були бути разом, а їх розвели, розлучили. "Вона і я поділені навпіл містами, кілометрами, віками", — я читаю ці рядки у виставі, звертаючись до яблука.

Як воно, це яблуко, з’явилось у виставі? Не всі знають цю історію, але відчувають її неоднозначність, трагічність. Вся ця жорстока система, яка скалічила поетові, і не тільки йому, життя, була спрямована на те, щоб зламати людину, принизити. Ну, що таке яблуко?.. А їх не можна було присилати в’язням. Лише на якийсь там третій чи п’ятий рік дозволялось... Але й тоді посилку не віддали, затримали, і коли Стус її відкрив, то побачив, що все вже перегнило. І що... "Ці яблука тримала у руках моя дружина" — от як поет зумів відчути і передати цю ситуацію.

— В мене є запитання, якого не можу не задати. Вам не важко грати чоловіка, я маю на увазі чоловічу роль?

— Дивно, всі запитують про це, а я навіть не замислювалась над таким. Адже вистава "Палімпсест" має "відкритий прийом", оголеність засобу. Тут немає такого перевтілення, коли виходить актриса в ролі чоловіка. Тут актриса за поета, за маму, за Валю… Театр від початків своїх будується на такому переодяганні. І, на мою думку, це і є найцікавіше в театрі.

— Є у виставі епізод — думаю, не помилюсь, якщо назву його кульмінацією, — про неможливість побачення. Вони обоє, і Валентина, і Василь, прагнуть зустрітися, але він не може переступити через себе, не може піти на обшуки, роздягання, не може стерпіти приниження. І тут, мені здається, психологічно позиція жінки і чоловіка не можуть співпасти, бо Вона буде вимагати вірності один одному, а Він захоче залишитись вірним собі.

— Так на цьому і грали. Стус не міг дістати побачення такою ціною, він вважав: якщо погодитись на все, чого вимагали, він вже не зможе зустрітися з жінкою, він просто вже не буде мужчиною. А Валі тим часом розповідали, що, мовляв, бачиш, він сам не хоче з тобою побачення.

Але Ви помиляєтесь в тому, що тут така вже велика різниця між чоловіком і жінкою. От, наприклад, інша ситуація, в інший час, при інших обставинах, у нашій же виставі, наприклад. Увесь цей епізод, про який ми говоримо... Є сотні талановитих, цікавих актрис, для яких роздягтися на сцені, це не проблема. Я ж цього не можу. Не можу переступити межу. Напевне, так само не міг Стус. Я й до глядача намагаюсь донести цю неможливість переступити якусь межу.

Син

Гойдається вечора зламана віть. —
Ти чуєш, розбратаний сам із собою?
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай — чи всесвіт не спить).
Усесвіт не спить.

Пані Галина: — Зараз є багато книжок, які, умовно кажучи, вчать нас жити. Я не з осудом це говорю, я сама для розрядки часом таке читаю. Наприклад, поради психологів, де що поставити, як вдягтися, як поводити себе в тій чи іншій ситуації. Але є ж велика, значуща, на мою думку книга — стусові "Листи до сина". Це така скарбниця мудрости, життєвої навіть мудрости, яку нам ще треба читати й читати. "Учися жити, — писав він Дмитрові — то велике мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч і прожили життя".

Без будь-яких перебільшень, Стуса можна назвати Вчителем. Він один із великих Вчителів України, як Шевченко. І паралелі з Кобзарем є навіть у біографії. Їх не можна забувати, і треба про це говорити. І той, і той померли в 47 років. І той, і той були перепоховані...

Листи Стуса до сина — це читання не з легких. Воно й захоплююче, й страшне. Це важко навіть уявити: батько вітає свою дитину... ось тобі п’ять років, одинадцять... сімнадцять. Скільки років у віддаленні одне від одного. Але потім розумієш: дай бог кожній дитині такого духовного зближення зі своїми рідними. У листи помістилось усе — і дитячі віршики, і, згодом, рекомендації, як читати, що читати, та й просто життєві поради. Поет вчив свого сина прислухатись до всесвіту, розуміти його.

Из чего только сделаны мальчики?
Из колючек, ракушек и зеленых лягушек —
Вот из этого сделаны мальчики.
Из чего только сделаны девочки?
Из конфет и пирожных и сластей невозможных —
Вот из этого сделаны девочки.

................................................

Читай старих авторів, усіх тих Квіток-Основ’яненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького — майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом, але читати її треба для мови.

...............................................

Напиши, чи то цікаво Тобі і чи зрозуміло я пишу і чи мій коментар витримує твою критику... Пишучи, про стилістику не дбай, а намагайся висловлюватися точно — то є найкраща стилістика... Це від слова stilos, stilo (ручка по-франц.) — це вміння висловлюватися по-своєму і "письменно", "освічено", тобто, спочатку вчаться "освічено" (це поганий стиль), а потім — по-своєму, от як розмовляють неосвічені люди: містко, влучно, гарно, скупо. Це саме скажу парадоксом: спочатку розламують старовинну стіну (мур), бо її клали нефахові муляри, потім складають по науці — виходить погано; нарешті перекладають ще раз, яік було складено спочатку. Зрозумів? Бо неосвічений муляр працював, як природа — вільно, легко, граючись, а не тужачись — і виходило прегарно.

.........................................

Людина існує не пізнанням (хоч і пізнанням), не працею (хоч і працею), не любов'ю (хоч і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто. Намагайся розуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій!

Сучасники

Це довге кружляння над світом і під
Кошлатими хмарами, під багряними
Торосами замірів. Господи, з ними
Нехай порідниться навернений рід —
Отой, що принишк попід товщею неб —
Залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
Шовкового голосу (зацний погреб!).

— Пані Галино, ще поки йшла вистава, я зрозуміла, як буде називатися мій матеріал — "Крок до самих себе". Звідки це?

— Я не завжди зачитую це. Взагалі вистава дихає, вона не має єдиного, кимось затвердженого тексту. Тобто, основа, безперечно, є, а решта залежить від ситуації, від глядачів у тому числі. По очах я трохи бачу (світло заважає, але все-таки...), що знаходить відгук, а що — ні.

Цитата, про яку ви говорите... Були люди, які Стуса зраджували. Дзюбі після всього він написав лише: "Іване, фе..." І десь в той же час писав: "Ми рушили далі. Зробили новий крок. Цей крок — як у прірву. Але — це наш крок до самих себе, до свого народу, до нашої будучини". І ще він писав: "Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але — чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється і серед найкращих. Але поки що я не бачу — нікого і нічого. Жодного знаку сподівання".

"Історичні умови" змінились, думаю, сподівання його були не марними.

Мама

— У продовження теми... Перший образ, який ми бачимо у виставі, це образ матері поета. І вона кидає — в зал, по суті, — дуже гіркі слова про те, що, мовляв, де всі були раніше, чому не врятували, не вступилися, мовчали, а нині він усім потрібен.

— Їлина Яківна мала право так сказати. Це достовірні її слова з одного інтерв’ю. Я відчуваю цю її правоту, і саме тому починаю виставу з молитви. Це все-таки вторгнення у чуже життя. Але не повертатися до таких сторінок нашої історії, забути про одну з них, на якій записано ім’я Стуса, це теж неправильно. Про маму він писав "...добре, що не зуміла Мене од біди вберегти". За все своє життя він не відступився від своїх ідеалів, стверджував їх, і, я так думаю, недарма сподівався на відгук з "будучини".

Поорана чорна дорога кипить.
Нема ні знаку од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.


Про актрису

Галина Стефанова народилась в Магаданській області, виростала у Львові. 1979 року закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого (курс Анатолія Скибенка), а 1987 — філологічний факультет Київського державного університету ім.Тараса Шевченка.

Дванадцять років тому вона залишила Київський Молодіжний театр, де служила з 1979 по 1991, і відтоді не зацікавлена повертатися в простір державного театру — відчуття «вільного художника» спонукає до активності і дає змогу втілювати найрізноманітніші творчі проекти: Варвара Рєпніна на сцені Театру «Актор» (вистава «Стіна», роль удостоєна «Київської пекторалі»), Клеопатра в одноіменній виставі того ж театру, Ельза у виставі «Гра королів, або Пат», що на жаль не довго затрималась на кону Молодого театру, «Польові дослідження з українського сексу» — моновистава за романом Оксани Забужко, та моновистава «Палімпсест» (за текстами Василя Стуса і не лише).

Актриса часто зайнята у творчих проектах різних жанрів, зокрема, співпрацює в німецько-українському проекті Вальтера Моссмана «Музика і тексти» із ансамблем аванґардної музики «Решерш» (Фрайбург, Німеччина — Львів, Україна). З 1999 року бере участь у вечорах-композиціях, присвячених творчості Василя Стуса, які проводяться у різних містах України, а в Києві у «Театрі під Зоряним небом». Виступає у концертних програмах та поетичних вечорах, на телебаченні та радіо.

1997 року отримала «Київську пектораль» за краще виконання головної жіночої ролі у моновиставі «Стіна» в театрі «Актор» — нова версія одноіменної постановки Молодіжного театру. 2001 року — лавреатка премії ім.Василя Стуса, 2002 року — премії ім.Дмитра Нитченка за популяризацію української книжки.

У художньому фільмі Станіслава Клименка «Поет і княжна», прем’єра якого відбулась у грудні 1999 року, зіграла роль княжни Варвари Рєпніної.
© 2005–2016. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: text@kut.org.ua