про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

02 квітня, 2018
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


анонсы статей

ТРИ СЕСТРЫ И ДВЕ ЖЕНЩИНЫ

Наш корреспондент внимательно изучил репертуар Фестиваля «Київ травневий», и больше всего его заинтересовали два спектакля. Постановка "К трем сестрам" по пьесе Чехова немецкого театра «Простая сцена»и пьеса "Шелк" литовского музыкального театра "Пилис".

полный текст здесь

«ВЕСЬ ЭТОТ МАСКЕРАД…» 2

О Лермонтове предпочитают говорить либо как о «гиганте поэзии», «наследнике Пушкина», либо как о несносном и циничном мальчишке. В последнем случае ему припоминают даже погибших в бабушкином имении от его руки кур. Я предлагаю компромисс...

полный текст здесь

"КРОК ДО САМИХ СЕБЕ..."

Моновистав "Палімпсест" (за віршами та листами Василя Стуса) вже рік. Прем’єри відбулися в Києві, Львові, Торонто. Дуже багато людей було саме на показах в останніх двох містах.

полный текст здесь

ИДЕЯ НЕИГРОВОГО КИНО

"Неигровые" фильмы Виталия Манского "Частные хроники" и "Бродвей. Черное море" можно назвать "аллегорическим". Игра актера уже не мешает режиссеру проводить свою линию. Высказывать свои идеи, выражать свою позицию.

полный текст здесь

MADE IN BAVARIA

Все киевляне, интересующиеся немецким кино, в конце апреля могли наведаться в кинотеатр «Кинопанорама» на Фестиваль «Візії та імпровізації. Кіно і джаз «Made in Bavaria». Главным событием Фестиваля был фильм "Софи Шоль: последние дни".

полный текст здесь

"ВЕСЬ ЭТОТ МАСКЕРАД…"

Из всех существующих на сегодняшний день подходов к трактовке «Маскарада» — мелодрама, романтическая или социальная трагедия, психологическая драма, символистская пьеса — постановщики выбрали последний.
полный текст здесь

ВЛАД ЦЕПЕШ ПО ПРОЗВИЩУ "ДРАКУЛА"
Литература, кино и исторические реалии

Представляете — вампир-номер-один не пил крови! Так или иначе, и каким абсурдным не показалось бы подобное утверждение, но исторический Дракула действительно крови не пил. Увы, доминирует презумпция невиновности.

полный текст здесь

ОТЕЦ И СЫН, ИЛИ ВСЕ ЕГО СЫНОВЬЯ

27 марта 2005 года на сцене Национального академического театра русской драмы им.Леси Украинки состоялась премьера — «Количество. Все его сыновья», по пьесе английского драматурга Кэрил Черчилл.

полный текст здесь

ВЕРТИКАЛЬ ЧАСУ

Юрій Косін не просто вміє вибрати вдалий ракурс миті, що запам’ятовується. Фотограф розкриває її багатовимірність. Спробу проникнути в зміст людини-Косіна зробив режисер Артем Сенчило, знявши фільм «Юрій Косін. Архітектор миті».

полный текст здесь

ПРАВО НА ПРАВО

C 29 марта по 3 апреля в Киеве прошел второй международный фестиваль «Дни документального кино о правах человека «Украинский контекст».
полный текст здесь

архив статей о кино и театре

можна подивитися тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
 Під маскою легкого жанру

Олена РИБАЛЬСЬКА, кінокритик, Київ.
Квітень 25, 2005 р., понеділок.

14-20 квітня у Києві відбувся Фестиваль чеського кіно. Ця подія, створена Чеським Культурним Центром та кінотеатром "Жовтень", приємно вразила столичних кіноманів. Справа в тому, що чеське кіно у радянський період було знаним та улюбленим саме за інтелектуальні комедії, але в наш час, знаючи, як розпад старої політичної системи вплинув на український кінематограф, виникали побоювання, що нове чеське кіно може розчарувати. Ці побоювання були марними: молоді чеські кінематографісти гідно продовжили мистецькі традиції своїх попередників, та ще й розширили межі інтелектуальної комедії, схрещуючи її з іншими легкими жанрами.


Фільм "Спритний Філіп".
Та й не самі лише комедії були представлені на цьогорічному Фестивалі. Наприклад, фільм "Желари" (2003), що у рік свого випуску отримав важливу кінонагороду "Чеський Лев" та номінувався на "Оскар", був позіціонований як "драматична історія про зустріч двох різних світів та людських характерів". Цими "різними світами" виявилося чеське міське підпілля часів Другої світової війни та патріархальна етнічна спільнота желарів, що мешкають високо в горах. Проте якби у цій картині не було комедійних моментів — це вже було б не чеське кіно. Інші фільми фестивалю мали такі ж риси жанрового схрещування, що на справді тільки додавало їм глядацьких симпатій. Фільм "Душа неначе кав’яр" (2003) виявився трагікомічною мозаїкою пригод двох сестричок та їхнього старшого брата, "Нудьга у Брно" (2003) — зовсім не американського штибу комедією про підлітків, що бігають нічними вулицями у пошуку доступних жінок. Фільм "Спритний Філіп" (2003), що закривав фестиваль, виявився блискучим втіленням задуму Вацлава Маргоула (сценарист, режисер та продюсер цієї картини) зробити дотепну пародію на класичні детективи Раймонда Чандлера. А фільм "Vaterland. Мисливський щоденник" (2004), що відкривав Фестиваль, взагалі виявився фантастичним трилером з елементами чорного гумору. Саме фільми відкриття та закриття привернули особливо нашу увагу.

Фільм "Спритний Філіп" Вацлава Маргоула дійсно дотепно пародіює класичні американські детективи, але зроблена ця пародія із любов’ю до взірців детективного жанру та із знанням "тонкощів" кінопроцесу по-голлівудському. Дія відбувається, ясна річ, у Лос-Анджелесі 1937 року. Пародія починається вже із титрів, коли на екрані з’являється великий кольоровий логотип "Ворнер Бразерс". В цьому місці публіка навіть встигла обуритися, по залі чулися невдоволенні вигуки: "Це вже не чеське кіно! Нас дурять!" Та поява чорно-білого логотипу чеської кінокомпанії вмить усіх заспокоїла. Далі титри йшли на тлі старих фотографій начебто Лос-Анджелеса тридцятих років, що також є чудовою стилізацією під найкращі старі детективи.

Головним героєм фільму, звичайно ж, є приватний детектив. Це Філ Марлоу, який вже декілька тижнів не мав заробітку. Він пияк років за сорок, добре знає свою справу, після віскі смалить сигару та елегантно носить капелюха. Його думки озвучує голос за кадром. І звичайно він за типажем зовнішності дуже схожий на Джорджа Клуні. До нього приходить довгоочікуваний клієнт, яким виявився пришелепуватий на вигляд дотепник Чарлі Браун, що хоче розшукати свого брата-близнюка із псевдонімом Найджел Сміт. Липовий Сміт, як і належить близнюкові, має зовнішню подібність до свого брата, але не такий вже і розумний та зовсім не дотепний, проте ці подробиці глядач дізнається вже наприкінці фільму. Пошуки виводять спритника Філа на голлівудську кінодіву Велму Гетфілдову, що колись була стріптизеркою, а тепер стала відомою голлівудською актрисою та продюсе-ром. Головний герой вперше бачить її на знімальному майданчику, коли грим та вбрання приховують її зовнішність та її єство: це дає можливість познущатися із самого кінопроцесу та із режисера, що знімає фільми із Велмою в головній ролі. За типажем зовнішності Велма є типовою голлівудською кінозіркою-іноземкою 30-40 років минулого століття, така собі вибухова суміш з Грети Гарбо та Марлен Дітрих. Коли Велма вбрана у бла-китну сукню, Філ зве її янголом (натяк на перший фільм Марлен Дітрих "Блакитний Янгол", що і зробив її всесвітньо відомою), коли ж Велма у вбранні інших кольорів, Філ зве її просто Сніговою Королевою. Лікар забо-ронив Велмі пити більше ніж один келих віскі на день, тому в її домі є тільки такі келихи, що вміщають декілька пляшок, а ще лікар заборонив їй палити цигарки, тому вона смокче їх через мундштук, що за довжиною переви-щує бейсбольну битку. І на додачу Велма є коханкою найстрашнішого та найголовнішого в місті боса італійської мафії — самого Перуджині. Цей бос є не надто освіченим (наприклад, він запитав у підлеглих, що мали викрасти Філа: "Ви його добре іденфакували?") та має зовнішню подібність… вгадайте до кого — так, звичайно ж до Мал-колма Макдауела: дуже промовистий голлівудський типаж. "Горіли" боса мають не менш промовисті квадратні щелепи, вони не вагаючись в’ють кого завгодно і навіть радіопрогравач у латинському барі намагаються вимк-нути пострілами.


Фільм "Спритний Філіп".
До речі, за стійкою того бару стоїть "латінос", який дуже схожий на "хохла": здається, ще мить — і хтось з відвідувачів скаже: "Петре, кави!" А радіопрогравач від куль не вимикається, але несе на собі приховану рекламу фірми "Thompson" — як у найкращих американських зразках жанру. Одного з відвідувачів того бару, як і годиться, вбили пострілом в голову: його душа відлітає крізь маленьку акуратну дірочку в лобі, наче пара з чайника, що дійшов до кипіння. Фільм наповнений візуально створеними комедійними моментами, переказати всі просто не можливо. Із найбільш ефектних хочеться відзначити попереджувальний напис, що з’являється на екрані перед початком самої драматичної сцени: "Смердюх Міллер має йти до дому!" За умовами цієї гри передбачається, що уявний Міллер з першого разу не відреагував, тому з’являються ще два попереджувальні написи, після чого на екрані кінотеатру ми бачимо "тінь Міллера", який намагається залишити залу. Втім, фільм цікавий не стільки візуальними комедійними ефектами (яких не бракує), скільки діалогами: інтелектуальна гра словами притаманна кожному персонажеві, навіть мовчазні мафіозні "горили" відкривають рота, щоб сказати щось дотепне.

Отже, кульмінація починається з того, що Філ та Велма вночі приходять до його квартири, де на них вже очікують непрохані гості — наймерзотніша "горіла" та сам мафіозний бос Перуджині. Бос намагається вбити Філа з обрізу дробовика, той ухиляється від дробу, наче він Нео з "Матриці", а Велма тим часом вбиває "горілу" та боса із власної дамської пухкалки. Філ викликає копів, та, очікуючи на них, розповідає Велмі та глядачам, як все було насправді. Отже, вже не молода Велма прагнула забезпечити собі заможну старість. Вона знала, що бос підсунув мерові міста школярку для розбещення, і знала, де зберігаються фотодокази цього розбещення. Вона спокусила шофера Сміта, той найняв "ведмежатника", який "взяв" сейф та віддав його вміст шоферові, а замість гонорару отримав від нього кулю в голову. Сміт поклав фотографії та зброю у вокзальну камеру схову №13 та сховався у "санаторії" Конрада Фрога (до речі, зовнішність Фрога відповідає жаб’ячому прізвищу), де дози "ліків" виявилися завеликими для розуму: Сміт перетворився на "овоч", і тільки спритність допомогла Філові отримати його ключ від камери схову. "Горили" Перуджині вбили Чарльза Брауна, бо вважали його Смітом, але фотографій не знайшли, оскільки вони були у Філа. Тут оповідь детектива перериває поява поліції, значна частина працівників якої відчуває себе акторами бродвейського шоу. Подальші події нам розповідають перші сторінки газет: Велму заарештовано, мера міста викрито, мера засуджено та ув’язнено. Далі ми бачимо, як колишній мер миє тюремні туалети і лає весь світ, а на спині в нього тюремний номер "© 2003" (2003 — це рік виходу фільму). Велма переїхала до Нью-Йорка, де вже окрутила найбагатшого адвоката, який веде її справу. А спритний Філ Марлоу так і лишився приватним детективом у Лос-Анджелесі, він йде від глядача довгою вулицею, аж доки не закінчуються декорації, і актор змушений перестрибнути за малюнок цієї вулиці. Так закінчується історія про спритного Філа Марлоу. Ну, а як іще може закінчитися пародійний детектив.

Зовсім іншим є фільм "Vaterland. Мисливський щоденник". Заявлений як "фантастичний трилер з елементами чорного гумору", він особисто мені видався філософською притчею, яку майстерно замаскували під легкий жанр, щоб не налякати розпещеного Голівудом глядача. Прийом, в цілому, правильний та необхідний, однак проведений аж занадто майстерно. В результаті фільм дійсно містить достатню порцію чорного гумору, але той елемент, який можна назвати фантастичним (і який є ідейною кульмінацією), також можна сприйняти і як історико-психологічну інтерпретацію стосунків бідних та багатих, колоністів та поневолених, а ось відчуття трилеру під час перегляду так і не відбулося. Також вводить в оману і перше слово з назви фільму: сучасна людина все, написане не рідною мовою, автоматично вважає написаним англійською, тому природно, що більшість глядачів думали побачити історію про "водну землю" — "ватерленд". В уяві вже випливали кадри з "Водного світу" та з "Післязавтра", коли виявилося, що це німецьке слово "фатерлянд" — "батьківщина". В принципі, це можна було б спрогнозувати, адже історія сучасної Чехії починається з визволення від німецького поневолення, одначе занадто вже глядачі звикли до того, що чеське кіно — це завжди самі лише комедії, отже серйозних тем у чеських фільмах не торкаються. Стереотипи ще нікому не йшли на користь, і добре, що сучасні чеські кінематографісти охоче їх ламають. З рештою, не справдженні стереотипні надії глядачів не мають жодного значення, якщо на перегляд такого фільму вдалося затягнути молодь.

Фільм починається з того, що чотири брати вирішили навідатися до свого колишнього маєтку десь у Східній Європі. Для романтичного сприйняття подорожі вони мають фрагменти дідусевого щоденника, купу старих фотографій та численні оповіді про полювання, якими супроводжувалося їхнє дитинство. Брати, звичайно ж, відразу асоціюються з "німцями", хоча насправді прямо про це глядачеві не сказали жодного слова. Найстарший з братів — Рихард, голомозий бородань, сповнений відчуття обов’язку та відповідальності за всю велику родину, має дружину Карлу (про таку б сказали "типова німкеня"), яка приїхала разом з ним. Його менший рідний брат Вілем одружився із азіаткою, чим прикро вразив Рихарда, до того ж, взяв вагітну Кристін із собою у цю небезпечну подорож. А ще Вілем на думку Рихарда "втратив ту зверхність до грошей, що притаманна усьому нашому роду", отже, Рихард невдоволений поведінкою молодшого братика і має надію, що перебування на землі предків допоможе його перевиховати. Також до маєтку їдуть двійко кузенів — хворобливий Лео, який фільмує всю подорож ручною кінокамерою, та аж занадто здоровий Макс, який всім своїм виглядом голосно заявляє про себе як про "справжнього чоловіка". Отже, три шикарних європейських авто мчать автобаном, легко перетинають кордон і мчать далі такими ж добрими шляхами, тільки із приємнішими краєвидами. Життя здається їм всім легким, воно було б навіть нудним, якби не очікування пригод на батьківщині діда: ця подорож обов’язково має їх розважити. Після перетину кордону подорож починає їм здаватися схожою на африканське сафарі: ось постать жінки в житі — вона несе на голові клунок, наче негритянка, ось пасуться корови — вони схожі на антилоп гну в африканській саванні. А ось задзижчала перша муха — головна ознака перебування братів поза межами цивілізації. Здається, фільм створено в якості витонченої реклами туристичних можливостей Чехії для громадян Старої Європи, але це тільки початок.


Фільм "Спритний Філіп".
В маєтку подорожніх зустрічає старий Вілмор — він з юнацьких років дбав про власність цього роду, служив ще діду теперішніх господарів. Цю ж роботу він виконував і за радянських часів, продовжує берегти панське майно і тепер. Вілмора запрошують сісти до столу разом з господарями. Він сприймає це як велику честь, але посуд для себе обирає простий. Його син Кароль прислужує за столом та дуже уважно спостерігає за діями батька. Тим часом Вілмор частує гостей мисливською вечерею, зробленою за старовинними рецептами, до яких додаються і традиції: наприклад, найстарший з роду має обсмоктати зайця, іншим м’ясо взагалі не при-значено. Рихард ставиться до традицій дуже серйозно, хоча на вигляд той заєць і не видається йому їстівним, а жінки та молодші брати не приховують своєї зневаги до подібних традицій. Все це супроводжується дзижчанням численних мух, які стають головною візуальною та "музичною" темою "позацивілізаційного" побуту. Вночі до мух додаються комарі, а до перегляду в кінотеатрі тепер додається звук "Долбі": отже, частина глядачів на пере-гляді нічних сцен почала "винищувати" на собі комарів з фільму.

Через декілька днів сільська ідилія починає чоловікам набридати. Навіть розмови про господарські спра-ви, про збережені будівлі та зруйновані мисливські замки не рятують їх від нудьги. Ситуацію ускладнює загадко-ва цілковита відсутність місцевих селянок. Нарешті Кароль змушений відвезти гостей до "Мисливського клубу", де збираються місцеві багатії. Починаються розмови про полювання, підкріплені фільмами з відеоархіву клубу, в тому числі й про давній місцевий звичай полювати на загадкову здобич, що зветься "кістяками". Брати хваляться, що Вілмор зберіг недоторканим все мисливське приладдя їхнього діда, який був найвправнішим мисливцем за кістяками у цих краях, і приймають рішення поновити таке полювання. Шановне панство запрошено також, але всі відмовляються, хоча їхні діди і полювали разом з Рихардом-старшим. Проте братам пояснюють, що за провідників слід брати людей з гірської етнічної спільноти "діас", представники якої взавтра покинуть долину. Сповнені ентузіазму, брати йдуть з клубу та наказують Каролю найняти їм діас для полювання. Здається, що все гаразд, все, що відбувається на екрані, виглядає цілком нормально і навіть реалістично. От тільки чомусь саме тепер глядачам повідомили, що прізвище героїв — фон Чацькі.

Також у "Мисливському клубі" відбулася ще одна, менш помітна, але дуже важлива подія. Кароль провів гостей крізь загальне приміщення для селян та зібрався увійти з братами до VIP-зали, але господар не впустив його зі словами: "Схаменися, Кароль! Невже ти думав, що вони приймуть тебе до свого товариства?" Здивований Кароль почувається скривдженим, але лишається біля тих дверей, увійти в які йому не дозволили, тільки для того, щоб не повертатися в залу для селян і не дати їм привід себе висміювати. Коли всі повернулися до маєтку, Кароль задав батькові найголовніше питання свого життя, яке також може бути головним питанням будь-якої сучасної людини: "Тату, де моє місце?" Для Кароля все було просто і зрозуміло до приїзду "цих": він не був власником, але він був господарем в цьому домі, в цьому полі, в цій долині та й в цій країні врешті-решт. А ким став Кароль після приїзду власників? Старий Вілмор надто втомлений, щоб вдаватися до довгих філософських розмов. "Якщо маєш свою роль, мусиш просто її грати, а не намагатися все зрозуміти, — така його відповідь. — Знайди свою роль, синку, і будеш щасливий".

Тим часом брати віднайшли дивне дідове спорядження для полювання на кістяки. Разом з ним були знайдені фотографії та записи, що засвідчували успіхи дідової ватаги у полюванні, та головний "скарб" — ілюстрований посібник з полювання на кістяки разом із чудовою картою місцевих гір. У тому посібнику серед іншого зазначено, що на самців та самиць полюють по-різному, і що найбажанішою здобиччю є самиці. І поки молодші брати дивуються такому прояву ґендерної нерівності, Рихард тихенько повертається до своєї кімнати, голить бороду і вдягає дідів мисливський капелюх. До братів він повертається наче привид Рихарда-старшого. Тепер всім стає зрозумілим, хто є головою роду фон Чацьких, тепер кожен з братів також знає свою роль і не сперечається з нею. Взявши із собою Кароля, чоловіки вирушають до місця стояння діасів (а отже і на полюван-ня) ще вночі. Велика Пригода починається!

Ночівля з діасами просто неба та байки біля багаття справили на звиклих до комфорту європейців неза-бутнє враження: вони вже почувають себе мужніми чоловіками на полюванні, хоча ще й не покидали безпечної долини. Крім того, додали вражень і самі колоритні діас: здатні спілкуватися лише на тему полювання, вони го-ворили якоюсь дивовижною сумішшю німецької, італійської, румунської та ще хтозна яких мов, а Кароль пере-кладав що міг, бо і сам не все розумів. Вілем висунув припущення, що діас — генетично здеґенеровані, але Ри-хард наполягав на терпимості, тобто як старший впроваджував політкоректність.

А на світанку товариство почало дертися в гори. Шлях до місць традиційних ловів виявився важким та довгим. Гори кожного дня ставали крутішими, тож зрештою довелося покинути коней і тягти все на собі. Водо-спади зачаровували красою, але також несли купу ускладнень, бо чоловікам треба було дістатися їхніх витоків: довелося підіймати людей і собак на мотузках. Віднайшли стіни родинного мисливського замку: це ще більше з’єднало братів у спільному бажанні впіймати здобич. Відчуття Великої Пригоди вже лоскотало їм ніздрі, але при цьому жоден з них не мав відчуття небезпеки.

Та ось собаки здійняли галас, бо зачули звірину. Діас дозволили собакам взяти слід, та коли ті вивели їх до якоїсь печери, собак спинили, пояснивши, що собаки дуже люті до кістяків — можуть розірвати здобич. Діас полізли у печеру, брати за ними. Темно, світять одне одному ліхтариками. Діас старанно принюхуються. Потім один з них бере до рук щось не надто гарне на вигляд, розминає, нюхає, пробує — і з щасливою усмішкою повідомляє: "Це — ранковий послід!" Отже, звіра піднято. Далі довга гонитва: здобич йшла своїми тунелями, а мисливці згори, керуючись дідовою картою. Нарешті оточили одну особину, навтикали залізяччя довкола її сховку, спрогнозували, де воно спробує прорватися, і поклали там сітку. Все зробили правильно, і перший тро-фей вже впольовано. За ним таким же чином другий та третій. Витягають, розкладають і міряють, як заповідав їм дідусь. Глядач нарешті має можливість дізнатися, які ж на вигляд ці загадкові кістяки. Та виявляється, що це люди. Цілковито голі та брудні представники виду "хомо сапієнс", що з якихось причин живуть не в будівлях, а в норах. Ось це і є той єдиний момент фільму, який можна назвати фантастикою. А можна назвати і цікавою інтерпретацією історичного процесу.


Фільм "Vaterland. Мисливський щоденник".
Тим часом брати нахабно не зважають на глядацький шок і по-діловому обстежують свою здобич. Впо-лювали старого та молодого самців та молоденьку самичку. При цьому через випадковість самичку вполював Вілем, а Рихард з цього приводу ледь стримує своє роздратування. Здобич зважують і занотовують результати. Потім вимірюють усі параметри, в тому числі й на голові — і роблять це тими ж приладами, якими фашисти визначали расову неповноцінність. Ось тут і є, мабуть, обіцяний чорний гумор. Крім того, Вілем має затаврува-ти впольовану самичку, але інструкцій, як саме це робиться, дідусь не залишив. Тоді Вілем пише на ніжних сідничках дівчини кульковою ручкою формулу Ейнштейна E=mc2. Брати так захопились витівкою Вілема із тавруванням, що ледь не втратили "здобич": один з діас збирався зарізати молодого самця, бо стільки м’яса пропадати не повинно. Лише втручання Рихарда врятувало його життя. "Ми не знаємо, з якою метою дідусь по-лював на кістяки, — сказав Рихард, — але точно не заради м’яса!" У ту ж мить діас розрахували та прогнали з місця панської стоянки.

До ранку брати святкували свою спільну перемогу над дикою природою, а "здобич" лежала зв’язаною, обличчям в землю. На ранок по тому брати почали фотографуватися із "здобиччю". Потім впійманих розв’язали та почали відпускати, підштовхуючи кийками. Самичка та молодий самець втекли не вагаючись, а от старий вперто не бажав рухатися. Нарешті брати второпали, що він або помер, або хворий. "Стара тварина, — сказав Рихард. –Мабуть, він був хворий ще до полювання". Брати погодилися, а мужній Макс одразу взяв рушницю, щоб пристрелити "бідолашну тваринку" з гуманних міркувань. Та поцілив кудись не в те місце. Рихард вихопив в нього рушницю, гнівно крикнув: "Не знаєш, як тварин пристрілюють!", та закінчив гуманну на його думку спра-ву. Лео усе це спокійно фільмував, і лише один раз заспокоїв себе тим, що "воно було хворе": схоже, навіть він перейнявся духом полювання для "справжніх чоловіків". На цьому місці фільму можна подумати, що решту часу брати фон Чацькі будуть рефлексувати з приводу загубленого ними життя "тваринки". Та ні, вони ж дійсно "справжні чоловіки": як сказали собі, що "тварина" була хвора ще до їхнього полювання, так і повірили в це про-сте логічне пояснення, отже більше це не обговорювали. Просто повернулися до маєтку стомлені та щасливі. Навіть не спитали, як провели цей час їхні дружини: брати тепер просто впевнені, що, як "справжні чоловіки", вони одружені із "справжніми жінками", а такі леді завжди знайдуть пристойну та корисну справу, щоб заповни-ти свій час. І справді, молоді господині грали в різні настільні ігри під пильними поглядами місцевих чоловіків, що дам зовсім не обтяжувало, та хвалилися своїм знанням місцевої мови. Кристін похвалилася, що вже рік ходить на курси, але в неї не дуже добре виходить. Карла як старша в усіх відношеннях сказала, що теж колись ходила на ті курси, і вони їй дуже допомогли. Карла спробувала продемонструвати свої здібності на селянах, але ті відмовчувались, лише зиркали недобре на свою господиню. "Дивно, — сказала Карла, ображена у найкращих почуттях, — на Рихарда вони реагують. Доведеться мені ще попрацювати над вимовою". Таким чином, від кон-такту з селянами, а тим більше від планів щодо доброчинності, довелося відмовитись. Важко бути "справжньою жінкою" у такій глушині.

Отож, "справжні чоловіки" повернулися з полювання задоволеними. Тепер кожен з них, навіть диваку-ватий Вілем та хворий Лео, почуваються в маєтку справжніми господарями, панами. Підсвідомо це вплинуло і на їхню поведінку. Наприклад, "мужній" Макс помітив якийсь рух на бокових сходах, що ведуть на горище. Він вимагає від Кароля правди, і так напосідає на бідного хлопця, що той почуває себе цілковито винним холопом. Кароль не витримує і розповідає правду: на горищі за наказом батька ховається його молодша сестра — дівчина не заміжня, тому і ховається. Пан Макс гнівається: виявляється усі селяни поховали від нього своїх жінок і дочок, але це пусте — сам Вілмор сховав від нього дочку. Розгніваний пан Макс вимагає Кароля віддати ключа від го-рища. Кароль виконує волю господаря: доля дівчини вирішена. Зранку пан Макс все ще хропе на горищі, коли Кароль зустрічається на кладовищі із місцевим інтелектуалом в окулярах, тим самим непримітним чоловічком, який спостерігав за приїжджими з самого початку, тим самим, якого бояться всі селяни і якому кожен з них звітує про побачене і почуте за день. Кароль розповідає про вбивство старого кістяка. "Його мав прирізати діас," — стверджує інтелектуал. Кароль виправдовується, розповідає, що діас розрахували за день до того. Інтелектуал невблаганний: "Ти не догледів, його мали вбити діас. Що ще?" Кароль розповідає про зґвалтування сестри. Уточнивши, що більше ніхто про цю історію не знає, інтелектуал радить Каролю приховувати правду і надалі, особливо від батька та Рихарда. Також інтелектуал уточнює прикмети Макса, але це Кароля зовсім не дивує.

Тим часом Вілема турбує, куди подівся Макс: ввечері він пішов прогулятися лісом, а постіль його ли-шилася не розстеленою аж до ранку. Рихард починає досліджувати будинок у пошуках кузена. Бачить і двері на те горище, де переховувалася Марія, але цього разу Кароль впевнено бреше, що ключа від тих дверей ніколи не було. Рихард вірить. Потім віддає наказ розділитися і кожному досліджувати окрему ділянку дому. Собі він бере найцікавіше — підвал. Одні з дверей виявилися випадково відчиненими, і Рихард системою довгих переходів по-трапив до потаємної зали, фрески якої містять страшну і водночас банальну розгадку таємниці дідової пристрасті до полювання на кістяків. Виявляється, на тому полюванні самців відразу вбивали (ось чому діас вважають їх добрим м’ясом), а самичок привозили до цієї потаємної кімнати для сексуальних розваг — саме це дід і називав тавруванням. В мить полювання як таке втрачає для вихованого на політкоректності Рихарда не тільки романтич-ний ореол, а й просто зміст, стає ще одним видом середньовічного звірства. А на додачу Рихард знаходить у цій кімнаті сонцезахисні окуляри Макса: тепер він знає, що молодший кузен також знає. Рихард опановує себе і по-вертається до братів. Через якусь мить до всіх приєднується і Макс, який вперто не бажає розповідати, де він був. Рихард допомагає йому уникнути цієї розмови та красномовно повертає окуляри. А ще Рихард пропонує по-вернутися звідси до справжнього дому: ідею побувати на батьківщині діда ми вже втілили та ще й пополювати встигли — чудова була відпустка, але час повертатися до звичного життя. Всі погоджуються поїхати цього ж ве-чора, і тільки Макс заявляє, що ще має тут справи. Відмовити його не вдалося.


Фільм "Vaterland. Мисливський щоденник".
Надвечір Лео сів до машини Вілема та Кристін, щоб залишити Максові хоч якийсь пристойний транс-порт. Ця трійця благополучно досягла черги на кордоні. Рихард все ще намагається відмовити Макса від про-довження авантюри, але навіть згадка про фрески не стає для меншого переконливим аргументом. В цей же час Кароль намагається дізнатися в батька про свою роль. Та Вілмер надто втомився від життя, щоб шукати її замість сина. Він визнає, що не може знати всього, та й вже надто старий, щоб шукати нових ролей, та йому і не треба, бо світ змінюється, а він цього нового світу вже, хвала Господові, не побачить. В цю мить заходять Рихард з Кар-лою, щоб тепло проститися. Почуття Рихарда і Вілмера справді щирі. Господарі від’їжджають. А Макс йде про-гулятися нічним лісом. Начебто ідилія, але музика занадто тривожна. І справді, на машину Рихарда падає веле-тенське дерево, а Макс випадково потрапляє під кулю місцевих панів, що полювали на нічних птахів. Нещасливий випадок на полюванні призводить до миттєвої загибелі Макса. А з пасажирами блискучого авто не все так про-сто. Виявляється, дерево впало не просто так, а тому, що селяни його підпиляли. Зробили вони це не з власної волі, а тому, що місцевий інтелектуал їм це наказав. Інтелектуал тут поряд із ними, керує. Він розгнівано кричить селянам щиру правду: "Бидло! Хіба так важко відрізнити зелену машину без верху від закритої сріблястої! Бидло! Тупі виродки!" Та селянам до цього байдуже: вони сунуть до авто з метою розжитися панськими речами. Ри-хард мертвий, тому не чинить спротив: селяни забирають не тільки його гаманець та прикраси, а й одяг. А Карла жива, селяни витягають її з машини та недвозначно рвуть на ній сукню. Інтелектуал селян не спиняє. Карлі вдається вчасно вирватися та втекти до лісу. Селян перспектива вдалого грабунку приваблює більше за примарні шанси на колективний секс з господинею, яку ще треба наздогнати, тому вони швидко повертаються до панських валіз. Апофеозом селянської радості стає напинання мереживних трусиків господині на власні голови. "От бид-ло!" — бубонить інтелектуал, але дозволяє своїм "підданцям" розважатися. Вранці брудна, побита та перелякана Карла у подраному одязі прокидається на лісовій галявині від того, що її хтось обнюхує. Виявляється, що її знай-шов самець з спільноти місцевої екзотичної "здобичі", який, не питаючи Карлиної згоди, через секс прилучає удову мисливця до суспільства кістяків.

Проходить якийсь час. Ми знову бачимо Кароля, який монтує фільм — вочевидь, він віднайшов своє місце у світі, що змінився. "Ті, хто вижив, і досі живі, — пояснює Кароль, — а хто помер — зайняв чільне місце".

Глядачі покидали залу у цілковитій тиші: ніхто не наважився вивести сусіда із шокового стану власними оплесками. А дарма, бо сценарист і режисер цієї картини Давид Йараб заслуговує не тільки на повагу публіки, а й на винагороду. Також слід відзначити чудовий акторський ансамбль, досконалу операторську роботу та над-звичайно вдало підібрану музику, що у деяких сценах наче сама стає дійовою особою. Проте публіка у той мо-мент була надто зайнята власними важкими роздумами про подальшу долю у сучасному світі таких сталих та любих нашим серцям ще з ХІХ століття понять, як "справжній чоловік", "справжня жінка", "справжнє полюван-ня", "справжній господар" та й, з рештою, "справжня свобода". Треба було подумати, і як самим позбутися цих тепер вже, начебто, застарілих та шкідливих уявлень, і де знайти своє справжнє місце у світі, що офіційно засудив своє імперсько-колоніальне минуле та етнічні чистки, і яку вибрати собі роль, якщо офіційна позиція може суттєво відрізнятися від реального стану речей… Роздуми ці не покидатимуть глядачів ще дуже довгий час, отже, фільм впорався не тільки із завданням "розважати публіку", а й зробив для нас значно більше. І тільки десь на другий тиждень після перегляду приходить відчуття трилеру, бо починає здаватися, що показана історія — це зовсім не фантастика, а звичайнісінька реальність під філософським соусом: альтернативний погляд і на історію людства, і на сьогодення.

Отже, маємо два нових чеських фільми, що видають себе за представників легких жанрів і начебто праг-нуть нас розважити. Кожен з них поєднує комедійність з елементами інших розважальних жанрів, і це робить фільми іще цікавішими, додаючи їм глибини у формі та у змісті. Та крім того вони непомітно примушують нас думати. "Спритний Філіп" знущається з Голівуда, і тут кожен слов’янин радо йому допоможе. "Vaterland. Мис-ливський щоденник", навпаки, начебто знущається з нас, випробовуючи на міцність нашу любов до сталих уяв-лень про світ, який радикально змінюється саме зараз, і пропонує нам переоцінити історію людства з нових по-зицій. Кожен фільм має не тільки набір своїх естетських прийомів, що не є рідкістю у сучасному кіно, а й власні ідейні послання — так звані "месіджи", які в наш час трапляються рідко. Таким чином нове чеське кіно знайшло для себе нові шляхи розвитку, але при цьому не втратило ознак спорідненості з інтелектуальними комедіями ми-нулих часів. Навпаки, нові чеські кінематографісти охоче використовують уявлення глядачів про чеське кіно як про добру розвагу в якості маски для того, щоб мати можливість поговорити на серйозні теми.

Благодарим кинотеатр «Жовтень» за фотографии.
© 2005–2018. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: [email protected]
Meteo.ua Wordfactory.ua