архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

АРТЕМ ЧЕХ. ЦЕ ВИ ЗНАЙДЕТЕ ТУТ
Іра ЦІЛИК

Це не рецензія й не анотаційка. Це звичайна дрібна помста. Але про те потім. Спочатку, фактажу заради, маю вам розповісти про книгу (а точніше, перспективу книги) Артема Чеха, що виборов 1 місце на конкурсі "Міський молодіжний роман" від видавництва "Фоліо" зі своїм романом "Цього ви не знайдете в Яндексі".
докладніше тут

НАРИСИ НА БЕРЕГАХ ВІЗІОНЕРСЬКОЇ КНИГИ
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Цю статтю варто було б назвати "нотатками на берегах книги Юрія Андруховича "Таємниця". Вони з'являлися під час читання тексту, як відгук на якесь речення, образ чи... просто тому, що саме у цей момент щось пригадалося. Тому розділи статті переважно не пов'язані логічно, а можуть сприйматися як ремарки.
докладніше тут

СТАРТОВИЙ МАЙДАНЧИК ДЛЯ ЧИТАННЯ
Інтерв'ю підготував Євген ПОВЄТКІН

Саме в шкільному віці формується ставлення до читання, літературні смаки та уподобання. Інтернет-видання KUT.ORG.UA подає до певної міри унікальне інтерв'ю, завдяки якому ми спробуємо подати погляд учнів, що нині вивчають літературу на уроках у школі. Отже, до уваги читачів — інтерв'ю з ученицею 10 класу однієї із шкіл Києва, журналісткою, що пише про сучасну українську літературу Мариною Рудською.
докладніше тут

ТАЄМНЕ ЖИТТЯ КОРОТКИХ ІСТОРІЙ
Олександер КРАСЮК

Оповідання Євгенії Кононенко написано, коли світ був трохи молодший за сьогоднішній. У 1990-ті. У них ідеться про звичайних людей. Таких, що сьогодні уже намагаються призначити "середнім класом", а колись називали інтелігенцією. Улюблені персонажі пані Євгенії — жінки. Здебільшого самотні, малощасливі в коханні чи подружньому житті.
докладніше тут

МАНЕВРИ У МАЛОМУ СВІТІ
Євген ПОВЄТКІН

Прочитавши невеликий томик "М.Істерії", що складається з однойменної повісті та трьох оповідань — "Спадок білої крові", "Тут чи з собою", "Бог у місті", я склав свою суб'єктивну думку — молода українська письменниця Катерина Калитко набагато органічніше й природніше пише саме в епічних (із невеликим домішком лірики) жанрах, значно вільніше почувається на доволі просторому розповідному полі, ніж у стисненому й перенасиченому образністю ліричному часопросторі.
докладніше тут

DON'T EAT MY FOOD
ігор дефолт

Нещодавно в Ірпіні відбувся конкурс творчої молоді під егідою "Смолоскип". Однією з родзинок поетичного читання стала відеопоезія молодої львівської художниці Гриці Ерде Don't eat my food. За словами авторки, основною ідею відеопостановки є роздвоєння особистості молодої жінки.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Внутрішні голоси Ренати Літвінової

Іра ЦІЛИК, Київ
Травень 30, 2007 р., середа.

Якось один мій знайомий ді-джей охарактеризував свій новий диск таким чином: "От візьми шоколадку — не завжди знаєш, де вкусити, щоби напевно втрапити на горішок. Я полегшив завдання — в моєму сеті зібрані виключно "горішки"". З цією книгою та сама історія. Ренатомани блаженствують: нарешті всі найвизначніші драматургічні паззли Літвінової склалися в одне зібрання. "Володіти й належати" є книгою з усіх точок зору неординарною і бажаною. Про це свідчить, як мінімум, той факт, що дістати її на такому ранньому етапі реалізації ще вкрай складно: "розмели", — розводять руками книгопродавці. Воно й не дивно, раніше почитати сценарії Літвінової можна було лише у спеціалізованих виданнях для сінефілів.

Але для іншої пасивної більшості цей бік творчості Ренати Муратівни лишився закритим. Дарма. Нехай з мого боку це суб'єктивізм чистої води, але цукроголоса марлендітріхівська зовнішня оболонка цієї жінки є контрапунктом до її внутрішнього світу. І тому, якщо ви досі кривите губи, реагуючи виключно на поверхові прояви Літвінової, наполегливо вам раджу знайти і прочитати цю книгу.

"Я не люблю мужчин. Я не люблю женщин. Я не люблю детей. Мне не нравятся люди. Этой планете я бы поставила ноль", — на перший погляд здається, що ці слова з монологу "Офелії, безвинно утопленої" ("Три історії") є лейтмотивом усієї підбірки. Планету Літвінової населяють блядоокі офелії, інфантильні медсестри, самовіддані проститутки, ексцентричні співачки, холоднокровні убивці, недогодовані груддю діти, недоціловані вчасно матері і кілька жалких чоловіків. Волога жіноча атмосфера кожної новели чи сценарію тут стає благодатним добривом для екстраординарних сюжетних ліній. Коханки убивають чоловіків, дочки — матерів, героїні ловлять кулі тілом, ріжуть руки (щоби внутрішній біль перейшов у зовнішній), згасають у брудних лікарнях, торгують тілом і копченою ковбасою, але вони ще й співають і плачуть, годують пташок з рук і збивають підбори у безкінечних походах за щастям.

Щоправда, остання ефімерна субстанція є геть нехарактерною для літвінівських кульмінацій. Всі героїні є нещасливими апріорі і рятуються вони по-різному: алкоголем, героїном, сексом, новою взувкою, вбивствами і — найголовніше — тонкими ниточками стосунків з іншими жінками. "Ну и где ты была, сучка?" — такими лагідними й жалісними словами починається одна з новел (за мотивами якої, до речі, Хамдамов зняв "Вокальні паралелі"). Але ця фраза є не ефектним випадом, а частковістю, що характеризує жіночу дружбу за Літвіновою в цілому, — дружбу як взаємопорятунок від великого міста, самотності і нереалізованості, дружбу за межею лесбійського трактування і банальної сірятини. Де ти була раніше, якщо я подихала без тебе сама, наче говорить кожна з героїнь книги. Будемо подихати разом, додається неявним постскриптумом. Але це потім. А поки що ми будем любити та помирати вголос, зав'язуючи вузлики буднів, щоби ніколи, ніколи не забути, як все це було боляче і красиво…

Більшість сценаріїв, що увійшли до цієї підбірки, були зафільмовані. Правда, в деяких режисерських інтерпретаціях першооснова не раз деформувалася до більш м'якого загальноприйнятного трактування (наприклад, шанувальники фільму В.Тодоровського "Країна глухих" будуть немало подивовані його драматургічною передумовою, а саме сценарієм "Володіти й належати", який дав назву цій книзі). Знімати прямолінійно й послідовно за парадоксальними сценаріями Ренати Літвінової наважуються Кіра Муратова та сама Рената Літвінова. "Три історії", "Захоплення", "Богиня. Як я полюбила" та інші їхні картини є безумовним арт-хаусом, чия цільова аудиторія, скажемо, складається майже виключно з тих ріденьких синефілів, про яких вже йшлося вище.

Але менше з тим, сама постать Літвінової є унікальним ланцюжком між двома таборами, що поділяють кіно на "для всіх" і "не для всіх". Те саме можна сказати про її драматургію. Якщо представники першого табору досхочу потішаться гостро-романтичними сюжетними конструкціями, що більше скидаються на дешеві бульварні романи, їхні протагоністи не зможуть пройти повз унікальний стиль Літвінової (який, зрештою, й урівноважує усю цю неоднорідність). "То, что называется "органичностью", в Ренате присутствует божественно, от природы", — пише Кіра Муратова у передмові до книги "Володіти й належати". "Мой стиль — все непоследовательно и вздохами", — характеризує себе сама Літвінова. Залишається лише "змонтувати" ці два зауваження, припустивши таке: саме органічність непослідовності, приваблива неправильність, відхилення від норми і є ознаками її небуденної яскравої сценаристики. Рената Літвінова володіє світом, і світ належить їй. Тому що вона любить чоловіків. Любить жінок. Любить дітей. Просто… по-іншому.