архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ОСНОВИ МЕТАФІЗИЧНОЇ БУХГАЛТЕРІЇ
Євген ПОВЄТКІН

Письменниця Наталка Сняданко всіх своїх героїв примушує одного разу виявити, що вони займаються ще чимось, ніж "просто собі живуть", і те "щось" має те чи інше метафоричне вираження. Герої нової книжки "Чебрець в молоці" — не виняток, і цього разу їм випало робити таку незвичну для себе роботу, яку бухгалтери могли б назвати "зведенням балансу".
докладніше тут

DRIFTERS КАТЕРИНИ ХІНКУЛОВОЇ,
або Чоловічий погляд на жіночу прозу
Максим СУЩУК

Роман "Drifters" Катерини Хінкулової — насправді про непрості (підкреслюю) стосунки Любомира, Касі, Федора, Юлі, Вероніки, Кості та ще десятка осіб. Якщо читати уважно, то вже після сотої сторінки маєш потребу щоразу секунд на 15 замислюватись, коли згадується якесь нове (чи то пак старе) ім'я. Проте ця заплутаність насправді виявляється досить життєвою, якщо зважити, що в кожного з нас так само є коло спілкування з аналогічними проблемами.
докладніше тут

СТРАТЕГІЯ ПРОЩАННЯ З ДИТИНСТВОМ
Євген ПОВЄТКІН.

Оповідачі нової книжки Тані Малярчук "Говорити" не стільки прагнуть передати слухачеві (читачеві) свої або чужі історії — не полишає враження, що всі вони насамперед прагнуть виговоритися, позбутися, звільнитися від того, що вони мають висловити.
докладніше тут

ПЕТЛІ Й МЕРЕЖИВА ЧАСУ
Євген ПОВЄТКІН

Якщо спробувати відповісти в двох словах, про що йдеться в повісті Тані Малярчук "Згори вниз", то я сказав би так — мова про те, чи зможе відбутися людина, яка не має сил не тільки для боротьби за щось у житті, а й навіть просто для того, щоб бути собою.
докладніше тут

НІЧОГО ЗАЙВОГО — ТІЛЬКИ ЖАХИ!
Марина РУДСЬКА.

В українській сучасній літературі, на жаль, ще багато не розвинутих жанрів. Серед них, так званий, хорор, "книги жахів". Більшість авторів не сприймають цей жанр всерйоз, вважаючи, що зобразити гору трупів, ріки крові, відгризені руки і мутантів-тарганів може кожен — і тому беруться за інші жанри. Насправді жахи — це значно тонше й складніше. Подружжя письменників — Наталка та Олександр Шевченки спробували знайти ці потаємні двері у своїй новій книзі "Бранці мороку".
докладніше тут



ХОЗАРСЬКИЙ ГЛОСАРІЙ
Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ.

В першій же сцені свого нового роману "Втеча майстра Пінзеля", де нащадок Мазаріні наказує харцизяці вполювати скульптора-єретика Пінзеля, Єшкілєв вчиняє зле. Він жбурляє кістку неофітам, що боялися стріти бліду тінь Дена Брауна, і водночас сипле невтішний бісер під ноги адептам, які виглядали доказів реінкарнації Желязни. Тут на мить стає дуже прикро через нашу загальмовану, але вперту гонитву за імпортними жанрами, які вже мали б себе вичерпати на сьогоднішньому своєму витку.
докладніше тут

Проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ"

Андрухович, Жадан та Дереш презентують проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ". Безпрецедентний тур трьох провідних українських авторів на схід України (суспільна акція видавництв "Фоліо" та "Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля").Отже, 5-11 жовтня 2007 року відбудеться прямий контакт з публікою Східної України трьох найяскравіших та найвідоміших (не тільки в нашій країні, але й у всьому світі) представників сучасної української літератури.
докладніше тут

СІМ МІШКІВ ГРЕЧАНОЇ ВОВНИ
Григорій ХАЛИМОНЕНКО.

Переклад Олеся Кульчинського роману Орхана Памука "Сніг" викликав неабиякий резонанс в українській пресі — на шпальтах газети "Дзеркало тижня", а такоє журналу "Всесвіт" читач міг спостерігати цілу дискусію з цього приводу. Однак, одна з статей — професора-тюрколога Григорія Халимоменка, — на превеликий жаль, все ж таки не була надрукована. Отже, подаємо її на віртуальних сторінках нашого часопису.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Дрейф до полюсу абсурду

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Січень 08, 2008 р., вівторок.

Пишучи про Наталку Сняданко та її літературну творчість, хочу порівняти її писання з мореплаванням. Хоча насправді авторка ніде не пише про мореплавання, хіба що в оповіданні "Кримські сонети" із виданої 2005 року збірки "Сезонний розпродаж блондинок" докладно описано відпочинок біля моря, атмосфера морської мандрівки її творчості притаманна. І в оповіданнях, і у виданому нещодавно романі "Синдром стерильності" зображений постійно мінливий світ, неначе краєвид з вікна поїзда, а погляд на його ґротеск, недоладність та абсурдність такий свіжий, наче в людини, яка робить перші кроки пероном вокзалу десь у незнайомому краї. Але атмосфера подорожі, часто уявної, подорожі радше не в просторі, а в часі або й узагалі десь в позачассі — не нагадує про заздалегідь прокладені колії, наперед складений розклад, спроектовані і збудовані кимось станції та депо. Ця мандрівка за внутрішньою, глибинною формою не є звичайною поїздкою суходолом, а вільним від будь-яких доріг плаванням під вітрилами, з можливістю та привілеєм ловити будь-який вітер. Принаймні, так було в "Сезонному розпродажі блондинок" — коли повіяв вітер із минулого, такого близького, персоніфікованого і водночас нескінченно мінливого — то постала "Дідова історія", коли напрям помінявся, і подув вітер із дитинства — і написалося комп'ютерно-підліткове "Життя без батьків...", а "Варшавські медитації" і "Кримські сонети" — то й справді немов повіяло з цих недалеких і химерних — кожен по-своєму — країв...

У "Синдромі стерильності" — теж плавання, але дуже істотно відмінне — за метою, спорядженням, тривалістю і способом. Якщо сказати коротко, одним словом, то якщо в "Сезонному розпродажі..." читачеві пропонується разом з керманичем-оповідачем узяти участь в регаті, то в "Синдромі стерильності" його вже вербують на... полярний дрейф. Колись читав про такий дуже специфічний різновид морської подорожі в книжці про історію побудови, плавань, списання і відновлення — вже на те, щоб стати музеєм — норвезької національної гордості — корабля "Фрам", на якому були здійснені найсміливіші подорожі Арктикою та Антарктикою на межі ХІХ-ХХ століть. В тій книжці було описано зовсім нову на той час стратегію подорожі тими льодовими пустелями — полярний дрейф, і "Фрам" став першим кораблем, спеціально призначеним саме для дрейфу. Оскільки корпус його мав таку форму, що натиск криги не трощив, а лише "видавлював" корабель на поверхню льодового поля, то моряки могли запливати у високі широти, не боячись вмерзнути і бути згодом затисненими кригою. Як з'ясувалося, Північний Льодовитий океан тільки зовнішньо здається повністю закованим у багатометровий лід і від того нерухомим, насправді уся та величезна льодова маса постійно рухається від морських течій і вітру. І корабель, що вмерз у крижину, коли його не затре між льодовими масивами, здолавши довгу і далеку подорож, неодмінно дочекається визволення і виходу у вільне плавання. Дивний такий морський рейс — вітрила вже непотрібні й спаковані до кращого часу, і навіть немає сенсу запускати парову машину; в певний момент це може видатися не подорожжю, а стоянням на місці. Так може собі гадати хто завгодно, лиш тільки не справжній полярник. Він невтомно експлуатує усі свої навігаційні й дослідницькі прилади, бурить у кризі ополонки, міряє температуру води й швидкість течії і таки пересвідчується — ні, не стоїмо на місці, пливемо! Проте куди пливемо, і де настане визволення від льодового полону, не знає на кораблі ніхто, навіть він...

Отже ,"Синдром стерильності" за маршрутом і стратегією нагадує полярний дрейф, тільки замість криги дорогу морякові-читачеві заступає не менш щільний та масивний абсурд. Звідки береться стільки абсурду, що гостросюжетна подорож, що заповідалася на початку, дуже швидко застрягає на неозорих його просторах? Але питання краще поставити інакше: за яких умов цей абсурд виникає? У випадку з полярною кригою все більш-менш зрозуміло: для її утворення потрібні вода та низька температура. Роздумуючи над "Синдромом стерильності", доходиш висновку, що й з абсурдом виходить в чомусь схожа ситуація: на нього перетворюється звичайне, нормальне, повнокровне життя, яке "замерзає" від продиктованого бажанням комфорту небажання сприймати світ як він є — складним і неоднозначним. Психологи знають про чимало механізмів і способів, свідомо чи несвідомо вдаючись до яких, люди розминаються із реальністю та уникають її болючих ударів. Характерний представник такого типу людей — описаний Наталкою Сняданко заступник головного редактора газети "КРІС-2", що про неї мова в "Синдромі стерильності":

Пан Маргаритко взагалі не любить приймати рішень. За відсутності пана Фіалка (іншого заступника головного редактора — Є.П.) він намагається не виходити без особливої потреби зі свого кабінету, щоб уникати необхідності щось вирішувати. Питати його про те, що піде в сьогоднішній номер, немає жодного сенсу. Він відповідає: "А що я можу знати?" або "Як Бог дасть, так буде" — і розводить руками.

Тому абсурд виникає легко, просто й закономірно, і питання вже не "звідки він береться" і "чому воно так є", а "від чого ми відвертаємося". Відповідь й на це питання не доведеться надто довго шукати: від того, що муляє й дошкуляє.

А тепер варто придивитись уважніше, що ж найсильніше допікає або принаймні повсякчас позбавляє спокою героїв "Синдрому стерильності". Про Юліяна Йосиповича Незабудко вже на другій сторінці тексту говориться, що він "найбільше боявся потрапити дружині під каблук". Про страхи пана Маргаритка вже трохи говорилося вище — він боїться приймати рішення. Колективний страх панів Незабудка, Фіалка, Маргаритка, Айвазовського та решти членів таких чудернацьких утворень, як конкуруючі між собою партії ЛРУБЗ(нє) і ТРУБЗ(нє) — страх прожити життя, так і не задовольнивши свої амбіції. А вони, амбіції, зрештою, й наскрізь визначають усеньке буття цих достойних панів і тих, хто з ними працює та хто їх оточує: вони повсякчас приносять жертви своєму прагненні керувати "елітарною" газетою "КРІС-2", бути значними людьми, бути "правильним" православним, як пан Маргаритко, видатним селекціонером кімнатних рослин, як пан Фіалко, відчути себе значною людиною на якій-не-якій керівній посаді, що живе в зовсім не провінційному містечку, а навпаки — у майбутній столиці не менш абсурдної, ніж вони самі, Галицької сепаратної держави. Причому жертви в ім'я цього всього вони звикли подавати, так би мовити, з чужої кишені — за рахунок співробітників редакції, яким місяцями й роками не платиться зарплата, за рахунок дружини пана Маргаритка і т.д.

Вищезгадані пани, вкупі із напівзагадковим, напівкримінальним Інвестором, Паньком Овочевим, що дуже нагадує втілення нечистої сили, паном Штуркалом та позакадровим, але від того не менш абсурдним персонажем професором Полуботком-Свищенко займають верхній "поверх" — батьківський. Але є ще також і "нижчий" поверх, синівський, або доччин.

Горислава Галичанко, оповідачка "Синдрому стерильності", боїться настання свого тридцятиріччя, боїться роботи над дисертацією, що вона її почала писати, боїться говорити своєму науковому керівникові, що, замість займатися високими "елітарними" справами, вона працює над складанням телепрограм, боїться отримувати "по голові" за невідповідності в тих телепрограмах, найчастіше не з її вини, боїться мінливого настрою панів редакторів-начальників газети, також боїться тієї реальності, яку сукупно створюють усі засоби масової інформації з газетою, де вона працює, включно, реальності хисткої й непевної, реальності, в якій не можна знати напевне навіть таких дрібниць, як корисність чи шкідливість вживання шоколаду. Син професора Полуботка-Свищенко, Теобальд, більш за все боїться стати об'єктом клінічних дослідів свого батька, а також батькового "авторитетного" слова, що покликане визначити його життєву долю. Його особистий світ, хоча й не визначається настільки газетами й телебаченням, як світ Горислави Галичанко, все одно хисткий і непевний, Теобальд може змінювати все — від зачіски та одягу до професії, сфери діяльності та сексуальної орієнтації. Показовий у цьому плані абсурдний парний жіночий образ — Люба і Ліля, коханки Семена Івановича. Не що інше, як страх перед бідністю й неясністю перспективи самостійного життя у невеликому небагатому провінційному містечку, яким є Тигирин, звели цих зовсім різних жінок довкола одного, слід сказати, не надто достойного чоловіка, більше того, змусили не просто терпіти одна одну, але й приймати їхні ролі по відношенню до Семена Івановича.

Абсурдний світ, змальований Наталкою Сняданко у романі "Синдром стерильності", являє приклад того, як можна писати про страхи та комплекси, навіть не намагаючись проаналізувати їх — просто переносячи їх у художній текст, і все. Характерно, що описаний письменницею абсурд не дошкуляє героям настільки, щоб вони почали активно діяти, здебільшого вони просто метушаться, хапаючись за все підряд. Принаймні ззовні здається, що молодше покоління героїв — Горислава Галичанко та Теобальд Полуботок-Свищенко — має набагато більше страхів та комплексів, ніж старші, бо до всього успадкованого від покоління батьків додається ще й своє, часто навіть засноване на боротьбі з "батьківськими" цінностями. Відтак виходить, що кожному новому поколінню в світі "Синдрому стерильності" стає жити все важче й важче. Ще раз згадаємо про те, що в збірці оповідань "Сезонний розпродаж блондинок" у Наталки Сняданко є оповідання "Життя без батьків" — так от, як на мене, книжка "Синдром стерильності" з цього погляду цілком заслуговує на підзаголовок "Життя без дітей". Одним із страхів Мілі, "поштарки із бізнесовими здібностями", є страх завагітніти, а в детальному і максимально відвертому описі сцен любощів слідчого Михайла Тичини та журналістки Горислави Галичанко застосування контрацепції не обійдене увагою. Варто пригадати історію, розказану голандським консультантом Арнольдом Гомосапієнсом, таким собі "вчителем життя" в межах однієї "окремо взятої" тигиринської газети "КРІС-2", яка здалася оповідачці Гориславі Галичанко дивною, а проте вона чудово вписується в концепцію "житття без дітей", бо там йдеться про вагітних жінок, які ходять до нічного клубу й курять маріхуану, тобто, навіть маючи дитину під серцем, "ні в чому собі не відмовляють".

Але повернімося до нашого "полярного дрейфу", з яким можна було б порівняти мандрівку світом Тигирина й передусім тигиринської щоденної газети "КРІС-2". На відміну від славнозвісного "Фрама", метафоричне плавання для героїні-оповідачки ледь не скінчилося повним і цілковитим потопленням саме в той момент, коли метафоричний корабель "Синдрому стерильності", здається, от-от мав би вийти з льодово-абсурдного полону на "чисту воду". Це стається через розкриття таємниці зникнення голландського консультанта Арнольда Гомосапієнса, довкола якої була закручена псевдодетективна інтрига роману та яка виступає немовби орієнтиром для оповідача-керманича. Внесення ясності щодо особи Арнольда Гомосапієнса (Наталка Сняданко залишається вірної започаткованій ще в "Колекції пристрастей" давати своїм персонажам іронічні імена та прізвища) та обставини його зникнення, на відміну від "справжнього" детективу, не тільки не приносить полегшення та ясності, навпаки — розчарування й усе нові й нові питання. Викриття афери з консультантом Гомосапієнсом, а відтак і розчарування Горислави Галичанко в будь-якому смислі своєї подальшої праці в газеті "КРІС-2" відбулося приблизно в один і той самий час з двома іншими розчаруваннями — в перспективі й необхідності своєї наукової роботи — написанні дисертації на тему "Провінція георграфічна — не провінція духовна" — та в її особистому, точніше сказати, інтимному житті із таким собі інтелігентним слідчим Михайлом Тичиною, роман з яким цілком несподівано для Горислави став предметом "реаліті-шоу", демонстрованого на телебаченні десь у німецькому містечку Гагенбах. Гориславі Галичанко не лишається нічого іншого, як заходити на друге, вже німецьке коло свого абсурдного дрейфу — вона приймає пропозицію тижневика "Гальт" (що в перекладі з німецької означає "зупинись!") працювати там журналістом, в тому самому тижневику, між іншим, що публікував матеріали з "реаліті-шоу" з участю її та Михайла Тичини. Наталка Сняданко вдається до випробуваного ще в оповіданні "Варшавська мелодія" з циклу "Сезонний розпродаж блондинок" прийому: події, а головне — почування чийогось інтимного світу несподівано стають предметом висвітлення мас-медія, причому максимально відвертого, жорсткого. Втім, у такому разі неминуче настає момент, коли інтимна історія, що оповідається на телеекрані чи зі сторінок газети, відділяється від справжніх життєвих історій Горислави, Михайла, Теобальда, редакції "КРІС-2" й починає жити своїм, абсолютно незалежним мас-медійним життям.

А для Горислави коло абсурдного дрейфу замикається: приїхавши свого часу на роботу в "КРІС-2" з Німеччини, після всього вона знову їде в інше невелике німецьке містечко. (Відповідь на питання, а для чого, власне, Гориславі треба було міняти загалом незлецьке життя студентки в Німеччині на українські беззарплатні журналістські злидні, лишається немовби "за кадром" романної оповіді). І от лише тоді, коли знову все починається спочатку, Горислава нарешті замислюється про орієнтири, про той компас, який необхідний у плаванні. Вона насправді не мала орієнтирів ні спочатку, ні потім, й лише наприкінці вона не так усвідомлює, як відчуває неправильність усього, що з нею відбувається.

Завершується роман — в буквальному розумінні — спогляданням неба, з повністю "вимкненим" мисленням… Висновок, який робить із цього споглядання неназваний знайомий Горислави — мовляв, причина насправді в тому, що в Німеччині небо без дротів — не такий вже й дурнуватий, як може здатися. Небо без дротів — це крім усього іншого, небо без найменшого домішку земного, відтак — зовсім без якихось земних дороговказів. Це небо, в якому хочеш не хочеш, а мусиш віднаходити провідну зірку…

Сняданко Н. Синдром стерильності. — К.: Нора-друк, 2006 — 360 с.

Статтю про найновішу книжку Наталки Сняданко "Чебрець в молоці" можна прочитати тут.
Інтерв'ю з Наталкою Сняданко можна прочитати тут.

Стаття надрукована в часописі "Київська Русь", 2007, №42.