про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

17 березня, 2018
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

Проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ"

Андрухович, Жадан та Дереш презентують проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ". Безпрецедентний тур трьох провідних українських авторів на схід України (суспільна акція видавництв "Фоліо" та "Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля").Отже, 5-11 жовтня 2007 року відбудеться прямий контакт з публікою Східної України трьох найяскравіших та найвідоміших (не тільки в нашій країні, але й у всьому світі) представників сучасної української літератури.
докладніше тут

СІМ МІШКІВ ГРЕЧАНОЇ ВОВНИ
Григорій ХАЛИМОНЕНКО.

Переклад Олеся Кульчинського роману Орхана Памука "Сніг" викликав неабиякий резонанс в українській пресі — на шпальтах газети "Дзеркало тижня", а такоє журналу "Всесвіт" читач міг спостерігати цілу дискусію з цього приводу. Однак, одна з статей — професора-тюрколога Григорія Халимоменка, — на превеликий жаль, все ж таки не була надрукована. Отже, подаємо її на віртуальних сторінках нашого часопису.
докладніше тут

ДОРОГА, ЩО ВЕДЕ ДО ПИСЬМА
Євген ПОВЄТКІН

У видавництві "Критика" вийшла в українському перекладі книжка польського письменника Анджея Стасюка "Дорогою на Бадабаг". Твір, що був опублікований у Польщі 2004 року, цілком витриманий у жанрі "нон-фікшн", тобто лірично-суб'єктивної прози, що вибудовується на міцному фундаменті документальності та біографічності, у випадку "Дороги на Бадабаг" — автобіографічного опису поїздок східноєвропейськими країнами.
докладніше тут

МАГІЧНО-КАРПАТСЬКА СУМІШ
Євген ПОВЄТКІН

Чим є книжка Громовиці Бердник "Знаки карпатської магії"? Складається враження, що це — науково-популярна розвідка, точніше — щось схоже на жанр шкільної "книги для читання" — белетризований та ілюстрований додаток до основного підручника (враження посилює оформлення та шрифт тексту). Проте я волів говорити про "Знаки карпатської магії" не як про дидактичну літературу з уявного курсу "Основи мольфарської справи", а як про піар-проект.
докладніше тут

З ЦЬОГО МОЖНА ПОЧАТИ ТВОРЕННЯ
Євген ПОВЄТКІН

На жаль, деякі речі в житті стаються не так швидко, як хотілося б. Наприклад, прочитання книжки Тараса Прохаська "З цього можна зробити кілька оповідань", що вийшла в світ у івано-франківському видавництві "Лілея-НВ" іще в 2005 році.
докладніше тут

ДОНЕЦЬК. ЕКСКУРСІЯ В СТИЛІ "ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ"
Євген ПОВЄТКІН

Що є Донецьк? Коротко — місто, повністю побудоване за радянським зразком. От вам, кияни, харків'яни, львів'яни, одесити — живий, втілений у часі й просторі, приклад, що могло б стати з вашими містами за більшої наполегливості Радянської влади. Ваше місто також могло б бути повністю поглинуте різними пластами новочасної архітектури — конструктивізмом двадцятих, сталінським ампіром, величезним масивом "хрущовок" й ще більшим — панельних дев'ятиповерхівок "брежнєвського" часу.
докладніше тут

ГАМЛЕТ ТА БЖД
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Дебютний роман Сашка Ушкалова "БЖД" можна назвати одним із найвдаліших в ланцюгу "українського молодіжного роману". Про те, що Ушкалов — талановитий прозаїк, першим зауважив Сергій Жадан, і виявилося, був правий. Дійсно, 'явився гарний молодий письменник зі своїм стилем, який він вдало вливає і в старі бурдюки "абсурдистських п'єс", і в нові — прозаїчну форму.
докладніше тут

СПОСІБ СТВОРИТИ РОДИННЕ ПЕКЛО
Марина РУДСЬКА

"Гівнюк" — книга польського автора, наймолодшого призера престижної польської премії "NIKE" Войцеха Кучока. Переклад з польської зробила Наталя Чорпіта. Перекладений текст має польський смак і навіть запах. Перекладачка дбайливо посипала його полонізмами. У зв'язку з цим виникають сумніви, чи буде зрозумілим текст всім (!) українцям?
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
 Хозарський глосарій

Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ, Ватутіне.
Жовтнеь 01, 2007 р., понеділок.

В першій же сцені, де нащадок Мазаріні наказує харцизяці вполювати скульптора-єретика Пінзеля, Єшкілєв вчиняє зле. Він жбурляє кістку неофітам, що боялися стріти бліду тінь Дена Брауна, і водночас сипле невтішний бісер під ноги адептам, які виглядали доказів реінкарнації Желязни. Тут на мить стає дуже прикро через нашу загальмовану, але вперту гонитву за імпортними жанрами, які вже мали б себе вичерпати на сьогоднішньому своєму витку.

Але ще задовго до того, як в околицях Бучача харцизяку погубить майстриня кунг-фу, поціливши йому в голий зад, ми все-все пробачимо авторові. Тим більше, що ми звикли, в нас і скулбой, написавши фенфік про Ктулху, займає статус національного феномена. А Єшкілєв — не скулбой. Нині він вирізняється професійністю, з якою раз-по-раз усміхнено чикрижить гордієве макраме сюжету, безжально нищачи вдало прописаних персонажів. Тут куртуазні манери і дотепні філософеми, бездоганно накрохмалені високі помисли та підступні стратегії — все з хрускотом зминається, повторюючи ламану динаміку Пінзелевих скульптур. І в більш кумедний, ніж водиться, спосіб зображаючи Україну землею нереалізованих намірів. Хоч може Єшкілєву йдеться лише про Галичину.

В кожного з персонажів своя визначна місія. Вполювати самозванця за словесним портретом або скласти реферат про вимерлих чудовиськ грифів, про яких Марко Поло чомусь написав, що вони є гігантськими орлами. Кожне завдання буде феєрично провалено. Автор і сам, наче в афекті від того видовища — совається, затирає руки, все частіше жартує. Цей азарт сприймаємо за віщування вирішального тарараму, щоправда здогадуючись і про нетерплячку іншого роду. Адже Єшкілєв, якщо вірити, починає писанину з порнографічних фрагментів. Зовсім як Стюарт Хоум, котрий також мріє розвалити глухий кут постмодерну, але, дорвавшись до масонської кельми, так само замуровується в тому куті намертво. Щодо постмодерну, то може і Єшкілєв, коли плете й січе оте гайріччівське макраме, насправді досі захоплений Пенелоповим в'язанням у мрійливому очікуванні "деміургів".

Є відома метафора Макса Фрая, де митець за ситуації постмодернізму порівнюється з дитиною, що лишилася в палаці після смерті господарів, і грається забутими коштовностями, не переймаючись щодо їхньої вартості. Михайло Старицький в повісті "Заклятий скарб" дещо детальніше передбачив вітчизняний випадок. Відмінність у тому, що господар замку Потоцький рано чи пізно має повернутися. І дочка його князівна Ядвіга не сама лишилась, а з компанією порадників: одні вчать манер і агітують заміж за короля, інші співають пісень та заповідають любити погноблений нарід.

В нашому ретелінгу Ядвіга — це німфетка сучукрлітература, щоправда, нині її звати Ірен(а). А повернення Потоцького — це якраз те саме повернення письменників-деміургів. Коли ж деміурга знадобиться, як і в повісті, викупляти, то жерці підземного Станіслава готові. Вони, не довго думаючи, до всіх викупів принесуть у жертву і бридкого рустикала Яся (тобто будь-якого парубка моторного, Миколу Джерю, коваля Вакулу, чумака Гриня). Може бучацький салон пані Пінзелевої і "не міг конкурувати з паризькими", та все одно: "ми, прошу пана, не хлопи".

Про історичного Пінзеля, приголубленого історичним Потоцьким, взагалі нічого не відомо. Його особа — це пауза, момент спотикання, затамований подих на старті інтерпретацій. Він як пепперштейнівський Курський, "як знак пробілу". Бажано б заповнити чимось адекватним, він наче й закликає до того, а спробуєш, то просто посунеш його вбік, залишивши такою ж білою дірою минулої епохи. Після роману Кононенко, наприклад, він таким і зостається — "принцем, котрий міг би бути тисячею". Тому й дещо желязнівська вступна сцена в Єшкілєва вельми доречна, його Пінзель-втікач, і як митець і як романна фігура (не дуже виразний, до речі, персонаж), обертається на інтертекст, котрий поєднує кілька письмаків-єретиків, чия творчість на певних відрізках могла би підпасти під неоковирне визначення "філософський бойовик".

Ось ти клікаєш на його, Пінзеля, імені, і бачиш спочатку скульптури — усіх цих пророків, апостолів, янголів, що наче комахи, намарне рвуться з дедалі твердішого золота одеж. І новелізацією цих образів постає тепер у Олді уособлення Свободи, блудний янгол Каф-Малах, ув'язнений до золотого медальйону, де "руки, мощные руки мои — бессмысленная тяжесть". Він здатен лише частково "выплескиваться из золота" золотою ж осою, аж доки не сягне дна деградації, ставши людиною. Та поки неподалік опирі з Добромиля Галини Пагутяк колекціонують такі самісінькі медальйончики, Каф-Малах дістається "Пітєрбурха" (експорт вітчизняної теми, як "південної готики для росіян" (М. Мусій), та ще й хрестоматійним маршрутом), де вже майстерно вифехтовує в'язь оборони від догматів у крусанівському "Укусе Ангела" (відоме ж-бо Пінзелеве ноу-хау: його янголи шкірять зуби; і чи варто згадувати, що в олдівській частині "Рубежа" янголи вже й пітніють). А шкурина звіроящера, для якого, згідно з рефератом, "можливо в золоті, як хімічному елементі, сховано конфіденцію могутності", шкурина, що вона для єшкілєвського Пінзеля означає переслідування церквою, так певно це її, Реліквію Ордена, вдягає єлізарівський Пастернак. І робиться здоровенним кажаном з кінською головою, і "через свои сатанинские стихи окутывает интеллигенцию ядовитым смрадом "духовности" (Л. Данілкін).

Єшкілєв грає за старовинними правилами на розкресленій до нього і, як виявляється, вузенькій шахівниці. Грає напрочуд жваво, успішніше за багатьох попередників. Тож має бути реабілітований, бо "Втеча майстра Пінзеля" написана не лише "в традиції", а насамперед — про витоки традиції і про її гниття та зубожіння під ритуальним декором. Письменник спирався, скоріше, на захоплюючі "Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля" Тараса Возняка, ніж на романи колег-некромантів, котрих — не знати, як зараз, а раніше точно — вважав саме за деміургів, уникаючи вбачати в їхній творчості франкеншейнівські забави.

Для Пінзеля все воно як скрегіт ключа. Навіть обрісши задовбучими тамплієрами (попри або завдяки їм), він залишається темою свіжою і невичерпною у своїй загадковості. Під нього хоч "Mr. Ripley vs. Dr. Lecter" пиши. Тож оптимісти, якщо такі лишилися, можуть сподіватися, що незабаром оскомна Європа оговтається і кинеться зі своїми intellectual bestsellers тепер уже нам навздогін.

Володимир Єшкілєв. Втеча майстра Пінзеля. — Київ: Грані-Т, 2007. — 191 с.

Про інший роман "Пінзеліани" — Євгенії Кононеко, який має назву "Жертва забутого майстра", можна прочитати тут.
© 2005–2018. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: [email protected]