про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

21 квітня, 2018
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


архів статей
можна подивитися тут



анонси статей

МІЖ НАМИ І НЕЮ

Слід сказати, що в Україні нечасто з'являлися подібні до антології одинадцятьох авторок "Ми і Вона" поетичні видання, які б сполучали довершеність текстів й мистецькі концептуальні фотопортрети.
полный текст здесь

МЕЛОДИЯ, (ЕЩЕ) НЕ СТАВШАЯ ПЕСНЕЙ

Предлагаем нашим читателям прочитать рецензию на книгу Харуки Мураками "Джазовые портреты" и эксклюзивное интервью с ее переводчиком на русский язык Иваном Логачевым.
докладніше тут

"ИСТОРИЧЕСКАЯ МАТЕРЬЯЛЬНОСТЬ" ВЛАДИМИРА ПУЧКОВА

Редкое удовольствие — видеть нежный и мужественный текст, с богатым словарем и наглядный до осязаемости. Строки Владимира Пучкова таковы.
полный текст здесь

УЭЛЬБЕК КАК ДИАГНОЗ

Трудно отделаться от ощущения, что все, что написал Мишель Уэльбек, не более чем экзерсисы талантливого невротика, проецирующего свой невроз на весь окружающий его мир. Так ли это?
полный текст здесь

БОЛЬ-ЛЮБОВЬ

Очень легко назвать главную героиню "Пианистки" мазохисткой, а сам роман рассматривать как описание психического расстройства. Но Эрика безумна не более, чем тот мир, в котором она живет. Скорее, она максимально адекватна ему.
полный текст здесь

ЛЕТУЧИЙ ГОЛЛАНДЕЦ И ЕГО "ГОЛЛАНДСКАЯ ЖЕНА"

Роман канадского писателя Эрика МакКормака "Летучий голландец" напоминает в большей степени "притчи" П.Коэльо. Аналогия, конечно, условная, потому что сюжет путешествия, которое оборачивается "дорогой к самому себе", подкреплен авторитетом куда более древней литературной традиции, корнями восходящей к волшебной сказке.
полный текст здесь

КАК СТАТЬ ПИСАТЕЛЕМ

В литературном кафе "Бабуин", в приглушенно освещенном помещении собрались писатели, маркетологи, журналисты для обсуждения темы "Писательский brand-name в Украине и России". Действо напоминало спиритический сеанс по вызыванию духов-спасителей современной украинских авторов.
полный текст здесь

"РЕДКАЯ ПТИЦА…"

Антология "НеИзвестная Украина" — это своего рода Ковчег: укромное пространство, стремящееся разомкнуться в руках отзывчивого читателя. Опытный Ной — автор проекта, составитель и редактор Игорь Клех — задался целью вывести из не- и малоизвестности произведения самых разных авторов.
полный текст здесь

"БЕЗ МУЖИКА", НО С КИЕВОМ

Книга объединяет три произведения, представляющих автора виртуозным летописцем как событий собственной душевной жизни, так и жизни персонажей, перетекающей с разной степени потрясениями из советского экзистенциального опыта в постсоветский.
докладніше тут

ПЛОХИШАМ ВЕЗДЕ У НАС ДОРОГА...

Кажется, Йон Колфер очень хотел заинтересовать юного читателя головоломками, и при этом забыл хорошо продумать мир своих героев. Между «прикольно» и «интересно» в системе ценностей ребенка есть существенная разница, и забывать о ней — себе во вред.
полный текст здесь



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
 Ключки Василя Шкляра

Ярослава ВАНЄЧКА, Київ.
Серпень 22, 2005 р., понеділок.

Василь Шкляр — найбільш титулований із сучасних українських письменників. Він автор таких книг, як "Перший сніг" (1977), "Живиця" (1982), "Праліс" (1986), "Ностальгія" (1989), "Тень совы" (1990), "Ключ" (1999), "Елементал" (2001), "Кров кажана" (2003) та ін., лауреат багатьох літературних премій. Але найсуттєвіші "дивіденди" автору приніс його детектив 99-го року (Гран-прі конкурсу "Золотий Бабай", премія журналу "Сучасність", премія журналу "Олігарх", "Спіраль століть"). Тому варто повернутись сааме до цього роману — "Ключ".

В одному з інтерв'ю Василь Шкляр згадує: "...задум я виношував дванадцять років. Колись почув історію про те, як один хлопець винайняв житло в Києві, а після того до нього так і не з'явився господар по плату. Мені вона видалася привабливою: сам факт давав дуже великий простір для фантазії. Адже нормальна людина мусить замислитися, куди поділася інша людина! І починаються пошуки... Я довго носився з цим задумом, а потім сів і написав роман за тридцять днів".

Основа сюжету роману не сказати заплутана, але доволі парадоксальна. Андрій Крайній, журналіст, філолог, який вільно володіє французькою та грабаром (давньовірменською мертвою мовою), підшукуючи собі житло, бере ключ від квартири номер 13 по вулиці Ронідинській у абсолютно незнайомої людини. Подальші його пригоди пов'язані саме із з'ясуванням особистості цієї людини та спробами її знайти. Ускладнюється все й тим, що на шляху героя трапляється ще й чарівна ала страшенно втаємничена жінка Сана. Таким чином, в Андрія два завдання: віднайти ключик до серця й тіла коханої жінки і спекатись ключа від ставшого ненавистним помешкання.

Винуватців зникнення та загибелі Олеся Остапчука, художника і хазяїна квартири, Андрій знаходить неподалік від селища Некричі. Це подружжя — вуайерист Саватій Ярчук та його темношкіра надзвичайно процептивна (та, що спонукає до сексуальної активності) дружина Каміла, хазяї невеличного готелю "Млин", образ якого в уяві читача повинен скластися з таких характеристик, як цитадель, палац, вежа над прірвою.

Як з'ясовується, бідний художник Остапчук, розчарувавшись в собі, в житті та в своїй творчості, тієї ж ночі, коли віддав ключ від своєї квартири Крайньому, утік з Києва й потрапив в тенета, розставлені жорстокими збоченцями. За ним слідом пішли Андрій з Оксаною і не уникнули тієї ж пастки. В результаті загинули всі, окрім головного героя, який всю цю історію й переповідає "високому суду".

Таким чином, що ми маємо — надзвичайно "читабельний" (саме цього Шкляр і прагне), написаний хорошою мовою, з цікаво закрученою інтригою, детектив. На мій погляд, цього достатньо, щоб книжка запам'яталася та зайняла належне місце в домашній бібліотеці. Але автору цього замало, він хоче більшого. На жаль, цього "більшого" в романі нема.

Взявши книгу в руки, маємо змогу прочитати настанову самого автора: "Одні назвуть "Ключ" детективом. Другі — твором еротичним. Треті — містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме у ньому тільки перше, друге або третє, я прошу його не читати". В одному з інтерв'ю письменник також жаліється на те, що його твір насправді складніший, ще не прочитаний до кінця критикою і сприймається читачами поверхово, на рівні сюжетної інтриги.

Якщо чесно, в цьому немає вини читачів, а тільки авторська. Я б назвала "Ключ" твором еклектичним: в ньому дійсно є цікава детективна інтрига, а також нетривіальні еротичні та філософські пасажі плюс соціальна критика, але... Але всі ці складові не пов'язані між собою. Без них можна спокійно обійтися. Так, Камілі та Саватію, попри всю магію їхніх імен (Каміла — присутня при жертвопринесеннях, Ярчук — пес, що розпізнає відьом), начхати на Сен-Мартена з Агріпою. "Неначхати", правда, Андрію, який упевнений, що "не можна помилятися там, де йдеться про імена і числа". Однак, погодьтеся, він обрав дивний спосіб пошуку людини: замість того, щоб з самого початку звернутись до довідників, поліз у філософські книжки.

Далі, головний герой запевняє, що смакування_ всіх_ інтимних_ подробиць_ Андрієвих_ із_ Саною_ усамітнень для чогось потім знадобляться і читачеві, і високому суду. Але це неправда, "пригоди" двох закоханих біля криниці, наприклад, для подальшого розгортання сюжету, і навіть для характеристики героїв аж ніяк не потрібні.

Щодо містики: злощасний ключ в кінці роману таки знаходить нового володаря, Андрій передає його якомусь незнайомцеві. Здавалося б, містерія жаху триває, знайдено нову жертву. Але насправді нічого це не означає, бо з усіма "темними силами" поквитався Крайній, не залишивши своєму наступникові жодного шансу на подвиг.

Не можу стриматися також, щоб не подискутувати з письменником з приводу деяких його соціально-філософських пасажів — часом вони відверто пародоксальні. Наприклад, риторичне запитання "у які б світи проник Піфагор, якби в нього був комп'ютер?", всупереч до своєї риторичної природи, провокує до відповіді: "можливо, у віртуальний світ комп'ютерних ігор або інтернету проник би давньогрецький філософ, плюнувши на всю свою філософію чисел разом". Або ще цитата — це вже герой згадує свою бабусю і, не розібравшись достеменно, хто в чому перед ким винен, котить бочку на всіх нас з вами і на весь білий світ: "...я лиш пам'ятаю, як моя бабуся копає-копає-копає-копає картоплю, вона сто років проходила в одній кофтині і сто років лише копала картоплю, вона копала її на колінах, копала рачки і лежачи, падаючи з ніг біля тої картоплі, щоб потім, викопавши, знову загорнути її в землю — і так безкінечно, людина прийшла на цей світ, щоб сто років ходити в одній синій кофтині у білий горошок і сто років копати картоплю, щоб знов зарити її у землю, благаючи в Бога тільки дощу, більш нічого, тільки дощу, не знаючи, що на цьому світі є море, мартіні й Париж, а тому я звинувачую тебе, світе, замовкни... — ж'акюз, ж'акюз, ж'акюз!" Поклавши руку на серце скажу: на емоційному рівні пафос письменника пробирає до кісточок. В тому ж 99-му пів-України ще рачкувало на своїх присадибних ділянках, маючи нагоду на власній шкурі відчути весь тягар споконвічного "марення землею". Але в романі одного пафосу недостатньо. Читач таки мусить замислитись: 1) чим автору не сподобався спосіб розмноження картоплі (частину її дійсно викопують, щоб наторік посадити знову)? 2) чи не була бабця, у своїй кофтині, щасливішою за автора цих полум'яних рядків, бо вона все-таки, на відміну від свого нащадка, прожила сто років, не всунувши голову в якусь халепу, і, крім того, вміла-таки вирощувати ту саму картоплю, знову ж таки, на відміну від молодих художників, які розучилися малювати.

Замість висновків пропоную цитату та її спростування. Олесь Остапчук перед тим, як втекти з домівки, якось сказав: "Ми розучились малювати людські обличчя й живу природу. Ми малюємо лише свої сни, сни, сни!" На щастя, самого Шкляра це не стосується. І хоча Сана, Каміла, Саватій — це все-таки більшою мірою саме "сни", є в романі і такі персонажі, як дідок Григорій Іванович, "який знав усе і всіх на світі", їв тільки хліб — і більше нічого, та до всіх звертався "пане-брате". І оцей дідок, як і багато інших персонажів, таки дійсно "живий", "справжній". А це вже той чинник, завдяки якому, попри всі недоліки цього роману, "Ключ" хочеться не лише придбати й закинути на книжкову полицю, а ще й дістати з тієї полиці та перечитати.

Василь Шкляр "Ключ". Львів, Кальварія, 2003.
© 2005–2018. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: [email protected]