про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

17 березня, 2018
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

УКРАЇНСЬКА ДИТЯЧА КНИЖКА

Книжковий ярмарок до дня святого Миколая, Київ, 18-22 грудня 2006 року

В Києві, на першому поверсі палацу мистецтв "Український дім" 18 грудня відкрилася книжкова виставка "Різдвяний книжковий ярмарок". Масштаби виставки невеликі, що, зрештою, навіть на краще: всі найвідоміші дитячі (й деякі дорослі) книжкові видавництва на ній все одно представлені, а на блукання між стендами витрачається менше часу, що в нинішній передноворічний час всезагальної занятості й різноманітних клопотів дуже доречно.
докладніше тут

ПСИХОАНАЛІЗ У ДІЇ

7 грудня в літературному кнайп-клубі "Купідон" був не просто собі літературний "четвер", а справжній сеанс психоаналізу. Хоча насправді кушетки, на яку хтось мав би лягти і виповідати свої страхи і комплекси, не було. Літературознавець Ніла Зборовська просто скористалася психоаналізом як одним з методів дослідження психології героїв на прикладі нової книжки Володимира Даниленка "Сон із дзьоба стрижа".
докладніше тут

ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ УЛАМКІВ ЖИТТЯ

Що дає підстави говорити про постмодерністську естетику нової книжки Катерини Хінкулової "36 пісень про життя"? Перш за все, фрагментарність світосприймання, відображена вже в самій назві. Втім, фрагментарність як така ще не означає відсилання до постмодерністської естетики. Композиційна розірваність тільки тоді виражає постмодерністські естетичні настанови, коли розбиту на скалки картину так і не вдасться зібрати. Й тут вже не має значення, чи скалки гострі й немовби ріжуть пальці, як у Іздрика, чи вони гарненько оброблені й відшліфовані, як у Хінкулової.
докладніше тут

КАМУФЛЯЖ В ПОМАДІ

30 листопада в київському кнайп-клубі "Купідон" письменниця Світлана Поваляєва підбивала підсумки свого десятилітнього життя у літературі. Літературний доробок письменниці складається з п'яти книг: чотирьох прозових — "Ексгумація міста", "Орігамі-блюз", "Замість крові", "Сімург" — та однієї збірки поезій "Камуфляж в помаді".
докладніше тут

ГЕРОЇ ОДВІЧНОЇ ПАРТИЗАНЩИНИ

26 жовтня виповнилось 118 років з дня народження одного з найвідоміших повстанців доби української Отаманщини 1918-1921 років — Нестора Івановича Махна.

Політолог й культуролог Андрій Окара вважає, що "самокерований Хаос є основною матрицєю української політичної культури". "Самокерований хаос" — це феномен, циклічно повторюваний в українській історії, коли несподіване вивільнення від чужого ворожого порядку кличе до життя ту чи іншу форму громадської самоорганізації.
докладніше тут

ПІД ЧЕРВОНИМ СОЛОДКИМ СОНЦЕМ ІСПАНІЇ

З нової книжки Галини Логінової "Червоне солодке сонце" можна дізнатися, як в тій країні вижити простій українській студентці, якій заборгували стипендію.

Не можна не помітити прагнення Галини Логінової якнайдалі відійти від стилю та тематики свого першого роману — "Піщаної ріки". Друга книжка явно тяжіє до стандарту якісної масової сучасної літератури. Письменниця орієнтується на жанри молодіжного та жіночого роману, за основу вона бере автобіографічний матеріал.
докладніше тут

АНДРІЙ КОКОТЮХА ЯК ІМІДЖМЕЙКЕР СУЧУКРМАСЛІТ

16 листопада 2006 року в київському кнайп-клубі "Купідон" пройшла зустріч з письменником Андрієм Кокотюхою. Активна читацька публіка вже знає, що Андрій "вчворив" цього літа на літконкурсі "Коронація слова" — переміг у ньому двічі, тобто зайняв одночасно перше й друге місця з романами "Темна вода" (вид-во "Нора-Друк") і "Зоопарк" (вид-во "Зелений пес").
докладніше тут

ВТРАЧЕНІ ІЛЮЗІЇ

Дійсно, український читач із задоволенням купив би таку злободенну книжку, як "Морок" Любомири Княжич. Але, на жаль, роман пані Княжич виявися слабким саме у художньому плані. Авторка дуже часто зривається з оповіді на гасла, які личать радше публіцистові.
докладніше тут

УЛЬЯНЕНКО ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Зовсім нещодавно, після п'ятирічної перерви вийшли три нові книжки Олеся Ульяненка — "Знак Саваофа", "Син тіні" і "Богемна рапсодія", які були презентовані 26 жовтня в кнайп-клубі "Купідон" на творчому вечорі письменника, відомого передовсім своїм романом "Сталінка", завдяки якому він став лауреатом малої Державної премії ім. Тараса Шевченка в 1997 р.
докладніше тут

ОСТАННЯ НАДІЯ САМОСТРАЧЕНОЇ

Основна частина "Щоденника страченої" дійсно зовнішньою композицією наслідує щоденникові записи. Проте — героїня-оповідачка не тільки читає свою історію, а ще й напружено та зосереджено рефлексує над нею, а рефлексія — це шлях до усвідомлення того, чим є власна особистість та її буття. У Марії Матіос і сама пристрасть, і її рефлексія, і рефлексуюча особистість — категорії в значній мірі соціальні.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
 Дивакам під силу все!

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Грудень 19, 2006 р., вівторок.

В книзі IV журналу "Київська Русь" за 2006 рік було надруковано роман Лариси Денисенко "24:33:42". Навесні очікуємо його виходу окремою книжкою. (Роман дійсно вийшов у видавництві "Нора-Друк" у квітні)

От уже й настала друга половина грудня, а це означає, що до кінця 2006 року залишилося вже зовсім трішечки. В ці дні випала нагода поговорити про твір, який занурений в реалії саме цього, 2006, року, але водночас присвячений він, крім усього іншого, безперервному плинові часу. Залежно від ділянки русла ріка часу рухається з різною швидкістю, і про це пише Лариса Денисенко в романі "24:33:42". А ще в цьому творі є багато історій про різних людей, які часом потрапляють в драматичні життєві ситуації, часом боляче ранять одне одного і самих себе своїм нерозумінням, але тим не менш мають непритлумлену здатність дивувати й немалу внутрішню силу, аби змінювати себе і світ довкола себе. Саме про них, тобто про героїв "24:33:42", ми говорили з авторкою.

Перш за все хочеться розпитатися у Вас про назву роману. Як складалася ця цифрова комбінація і коли Ви зрозуміли, що саме вона має стати назвою роману?



Лариса Денисенко. Автор фото Тетяна Щербаченко

В мене виникла ідея написати про стосунки трьох дорослих людей, які змінюють звичний для них спосіб життя і себе через/заради іншої людини. Першою датою з'явився мій власний вік, 33 роки. Сорок два та двадцять чотири вийшли випадково. Хоча, можливо, на мене подіяла історія одного чоловіка, який розповідав, що його вікова різниця з жінками, які йому подобалися, завжди складала дев'ять років. Перед тим, як я починаю виписувати, власне, історію, в мене народжується назва, я можу її потім змінити, але вона обов'язково народжується першою. Тому цифрова назва народилася першою. "24:33:42". Я не знаю, наскільки вона є вдалою, але коли я побачила її, мені здалося, що це наче електронне табло годинника. До того ж, дійсно, в 24 роки (години) життя крокує повільно, в 33 роки (хвилини) воно вже пришвидшується, а в 42 — летить реактивним літаком. Принаймні кожна людина, як мені здається, відчуває ці зміни темпу.

Вибачте, але трохи відійду від теми "24:33:42" і спитаю щось про Вашу автобіографію перед твором. Що, власне, означає оте — "сімейний стан змінюється і мімікрує". В чому полягає мімікрія?

Це — письменницька мімікрія. Для того, щоб ти відчував свого героя, а вони бувають різними не тільки за статтю, віком, соціальним положенням, а ще й за сімейним станом, треба вміти відчути себе в образі будь-кого: від дитини, яка вперше торкається шкіри особи протилежної статі, до вдовиці.

Головна героїня Шу, та сама, яку означають цифри"33" в назві, отримала від Вас любов до смугастих светриків (на фото, що супроводжують журнальну публікацію, можна побачити Вас у саме такому вбранні), чудове знання англійської мови, непосидючість, енергійність і любов до мандрів, і це, підозрюю, тільки мала частина того, що вона отримала від Вас. Отже, процент чогось такого "Вашого" у її образі немалий. Думаю, що Ви ставитеся до неї не тільки як до героїні, але також як до реально існуючої людини. Яким є це ставлення до людини, такої схожої на Вас? Вона Вам як подруга, сестра, можливо, навіть донька (письменниці таке теж можна уявити)?

Знаєте, можливо, це неправильно, але Шу — це жінка, яка всотувала від мене майже 80% мене самої. Звичок, переконань, уподобань, характера, почуття гумору, ігор, прагнень, відношення до життя. Я не можу сказати, що ця історія автобіографічна цілком й повністю, але я багато чого прописала з того, що пережила сама. Можна сказати, що Шу — це моє дзеркальне відображення. Знаєте ж таку язичеську прикмету, коли ти забув щось в хаті та повернувся за цим додому, перед тим, як йти, подивися у дзеркало. Навіщо? Щоб не забути забрати з собою свого дзеркального янгола. Шу — мій дзеркальний янгол.

Продовження питання: коли уявити, що герої інших літературних творів, Ваших і тих, що Ви їх читали, стали також одного разу живими людьми, то з ким, на Вашу думку, вона могла б потоваришувати?

Мені подобаються люди- диваки. Всі ми диваки певної мірою. Мені здається, що мої герої теж дещо дивні, дивовижні, тому от зараз мені б було цікаво познайомити ту ж Шу, Макса та Марлена з героями роману Майкла Кенінгема "Будинок на краю світу". Ще можна дуже просто уявити собі, як Клята Шу приїздить до Містера Вустера та видає себе за його кузіну, і як при цьому на неї дивиться великомудрий рятівник аристократів Дживс. Цікаво б було подивитися, що б було, якби до Віолетти Вайгель-Вітовської прийшла на консультацію Джейн Ейр або їй передали візитівку "Міс Холідей Голайтлі. Мандрує". Хоча невідомо, як би всі вони поводилися, коли зустрілися, хто знає, яких рис характеру вони набули за той час, коли ми з ними розійшлися? І чи всі риси характеру, які в них є, я в них помітила? Іноді дуже дивують люди, з якими ти живеш довгий час разом, що вже говорити про літературних героїв!

Якщо дивитися на Вашу роботу в літературі з погляду "великих" суспільних тем, то я б її назвав "антирадянською". Який би міф того часу не потрапив у Ваше поле зору, він піддається нещадному розвінчанню. Найперше, напевне, про те, що тоді можна було назвати "щасливою радянською сім'єю". Чому, наприклад, Євгенові Вітовському (він позначений у назві цифрами "42") знадобилося починати своє сімейне життя вдруге, так би мовити, з самого початку? Чому він прожив майже все життя до зустрічі з Шу "повністю закритим", як йому уявляється?

Знаєте, не все так просто. Почати своє сімейне життя вдруге (та й уперше!) дуже важко. Майже всім. Я не думаю, що на це впливає державний лад в країні. Коли ти пам'ятаєш минулі стосунки, неважливо, щасливими вони були чи ні, дуже важко піти на те, щоб створити нові. Людині за таких умов не уникнути перебудови всього життя, навіть організму, але якщо з'явилося таке прагнення, якщо ти зустрів людину, яка живе з тобою навіть тоді, коли її поряд немає. Ти засинаєш з нею, прокидаєшся, тобі хочеться говорити, дарувати себе, розкриватися, розповідати свої життєві кумедні, гріховні, будь-які випадки та дослухуватися до неї — треба ризикувати і вчитися жити разом. Не всім у житті щастить на зустріч з людиною, перед якою ти готовий розкритися.



Лариса Денисенко. Автор фото Тетяна Щербаченко

Наступний розвінчаний Вами радянський пропагандистський міф — про "гармонійний розвиток радянської особистості". Така чудернацька "роздвоєна" особа, як Віолетта Вайгель-Вітовська, як не крутіть, могла виникнути тільки в колишньому СРСР. Напевне, тільки в радянській дійсності могли з'явитися такі "інженери" своїх та чужих людських душ, що можуть відіслати свого восьмирічного сина жебракувати під гастрономом, бо він, мовляв, росте занадто інтелігентним. Цікаво, чи має цей образ реального прототипа?

Це частково реальний персонаж і реальна історія. Віолетта складний персонаж, я от замислилася зараз, а чи вважаю я її або вона себе щасливою? Я не знаю, що на це відповісти. І не думаю, що вона б мені це розповіла, якби я зустріла її в реальному житті.

Макс, як мені здалося, вийшов у життя вже сформованою "людиною Системи". Чи не здавалося Вам, що Система сильно збільшила, так би мовити, його психологічний вік, настільки, що в певні моменти він здається психологічно старшим за батька? Те, що з ним відбувається надалі — це дорослішання чи, навпаки, повернення в дитинство?

Щодо Макса, то я можу сказати, що його вік збільшила не Система, а його — родина, люди, які жили-були поруч, і ще те, що він доволі рано розпочав самостійне життя. Це — хлопчик -одинак. Батьки ніколи не були йому друзями, потім вже, коли він залишився з батьком, той став йому товарищем, але не думаю, що ближчим для нього, скажімо, за його друга Милицю. Тому, власне, він не хоче, щоб Шу його забирала, він просто розгубився, перетворився на глухе-сліпе цуценя, яке щосили чіпляється за маму (в даному випадку батька), бо не вірить в те, що ніхто не зможе забрати людину, ніхто й ніколи доти, доки людина сама не захоче забратися з твого життя.

Шу, Марлен — вихованці радянської школи з її однаковими шкільними костюмами, піонерії, комсомолу й ще такої тодішньої чудернацької організації, як "КІД" — "клуб інтернаціональної дружби". Шу, п'ятнадцятирічна відмінниця, зразкова дівчинка, змушена таємно робити собі домашній аборт — із справді руйнівними наслідками і для тіла, і для душі. А ще вона привезла з поїздки зі "зміцнення інтернаціональної дружби" цілу валізу порнографії. Як Ви вважаєте, те життєво важливе, чого їм сім'я та школа не дали — це тільки знання про секс і контрацепцію — чи щось іще?

Це — наслідок того, що діти почувалися в своїх родинах чужинцями. Вони не довіряли батькам. От це якраз наслідок радянської системи: в нас все має бути стовідсотково чудово! А якщо щось не чудово, то щось з нами не те. Якщо щось з нами не те- ми — чужинці. І от щоб не відчувати себе чужинцями в очах радянського соціуму — батьки перетворювали на чужинців дітей. Тому що діти більш відкриті, їх легше перетворити на чужинців. Втім соціум впливає на людей і зараз. Зараз на людей впливає й ритм життя, який пришвидшився, і зайнятість, тому дуже важливо навчитися бути друзями і поважати одне одного, бути хоча б на крихту уважнішими до життя іншої людини. Але це потрібно робити хоча б з егоїстичних міркувань, щоб не прокинутися в світі, населеному чужинцями.

У Ваших творах діють не тільки персонажі — наші співвітчизники, а й, скажімо так, громадяни країн Далекого Зарубіжжя. У них багато в чому відмінний від нашого, радянського й пострадянського, психологічний досвід. Чи легко Вам розказувати історії про них? Як Вам вдається обходити стереотипи в сприйманні тієї чи іншої нації? ЦА Ваша Емілія Гуіллім — просто супер!!!

Створювати легко, передовсім тому, що це такі самі люди, як ми. Можливо, різниця в психологічному досвіді й існує, але я переконана, якщо зараз однією мовою з вами спілкуватимуться двадцятирічні поляки, французи, англійці, іспанці, українці, корейці, ви не відразу збагнете, хто з них звідки. Життя та психологічний досвід вирівнюється. Але це не значить, що нам потрібно втрачати самобутність. Я багато мандрувала світом, спілкувалася з різними людьми, сподіваюся, що я не позбавлена докипливості та спостережливості, тому персонажі виходять живими. І мені самій надзвичайно цікаво вплітати таких героїв до моїх текстів. Дуже рада, що пані Емілія вам сподобалася, мені вона теж подобається. Світ стає вужчим, тому що ми відкрили себе світу та світ — собі. Я пам'ятаю своє перше враження від Лондона — як він перетворюється з чорно-білого малюнка у підручнику Бонк, у такий самий чорно-білий, але напрочуд живий, мій Лондон! Це — казкові відчуття. А після того, як я танцювала з Вацлавом Гавелом, спілкувалася із Збігневом Бзежинські, космонавтом Юрієм Батуріним та обідала в одному ресторанчику в Ротердамі з Джонні Деппом, розумієш, що таємнича в радянські часи рубрика "За кордоном", так само і закордонні глянцеві персонажі можуть стати часткою твого життя.

В образі Гаель Рейчел Бінвель за діловою, можна сказати, офісною "протокольністю" ховається цілий феєрверк історій. А "розсекретити" його, і запалити ґнота цього феєрверка вдалося дуже просто — за допомогою національних кольорів та емблем. Цікаво, чи можна розкрити душу нашого співвітчизника жовтими і голубими барвами одягу?

От ви знаєте, я на власному досвіді перевіряла відгук в серцях австрійців, французів, валійців несподіванними зображеннями та обізнаностю щодо їхньої символіки, ставлення до цього. Я не знаю, чи можна розкрити душу нашого співвітчизника жовтими і блакитними барвами одягу. Треба, мабуть, побачити їх на грецькому хлопцеві, скажімо, який вирішив тобі сподобатися, і тоді послухати своє серце. Мені здається, що пульс стане частішим. Бо для нас жовте-блакитне стало рідним. Хіба б ви не порадувалися, коли б побачили на светрі японця Козака Мамая або каштанову пірамідку з листям? Думаю, обов'язково зраділи би. Нам є чим пишатися, принаймні, я переконана, що наша національна символика — позитивна!



Лариса Денисенко. Автор фото Тетяна Щербаченко

Розпитую у Вас про героїв "24:33:42", бо всі вони дуже цікаві люди. Мені здається, що коли ти маєш перед очима таких людей, навіть не потрібно придумувати для них якийсь особливий сюжет — достатньо поспостерігати за тим, як вони поводяться, і записати історії, про які вони розповідають. Скажіть, а як воно було — в розумінні — писалося — насправді, особливо тоді, коли історії переповідають Ваші герої самі, від першої особи?

Я все пропускаю через себе. Що б не відбувалося з моїми друзями: радість, сум, хвилювання, депресія, піднесення — я все пропускаю через себе. Якщо мені не зупинитися, я можу втрапити в той самий стан, і це добре, якщо цей стан — щастя або радості. Краще сісти, подумати й виписати це. Можливо, так знайдеш доречну пораду, яка допоможе і мені, і друзям. Я більш ніж переконана, що будь-яка людина, яку ви знаєте, сповнена історіями, враженнями, відчуттями, спробуйте знайти ту кнопку, яка дозволить вам розкрити цю людину — і вам дійсно не захочеться ніяких особливих сюжетів, бо людина, сприйняття людини — це цілий Світ.

Ми знаємо, що у Вас от-от вийде нова книжка. Скажіть по секрету: когось із героїв "24:33:42" Ви в неї "переселили"?

Так, от-от має з'явитися текст "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць". Він теж про стосунки. Про стосунки, які існували, але не склалися. Лікаря-сови Андрія та Менеджерки-жайворонка Ганни. Про те, в що людина може перетворюватися в твоїх думках. Про те,що не все, що ми бачимо, або кого — таким і є. Про неуважність. Про те, як дуже легко через цю неуважність втратити важливих людей та речі. Знаєте, в цьому тексті дуже багато цікавих та непересічних персонажів, тому не було ніяких потреб переселяти в цей текст когось з героїв "24:33:42", тим більш, що герої "відцифрованого роману" з'явилися пізніше. Але за будь-яких умов аркушами "Помилкових..." крокую, мімікрую та ховаюся я.

Журнал "Київська Русь" виходить 11 разів на рік, передплатний індекс 94978.
© 2005–2018. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: [email protected]