архів статей
можна подивитися тут



анонси статей

"ТРЕБА ЛЯГТИ ПІД АУДИТОРІЮ..."

Інтерв'ю з керманичем молодих українських поетів — Стронґовським.

Поезія має бути чутною, для того, щоб їй бути чутною, вона має набувати тих форм, які здатне сприймати суспільство, яке виросло на кліпах, на МTV, на "Сімпсонах" зрештою. Щоб воно впізнавало знайомі ритми, знайомі емоції, які їй відомі з кліпів та музики, і відповідно на це реагувало. Ми вже маємо позитивний ефект від того, що в поезію прийшов слем.
докладніше тут

НАВЕРНЕНІ, АБО ЛЮДИ-ТРАВА

Звичайно, не варто порівнювати книжки між собою, тим більше авторів, які живуть в різних країнах, пишуть на різних мовах, мають різний досвід, різну стилістику і таке інше. Але ж, читаючи "Дванадцять або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя" Ірен Роздобудько, мозок видав щось на кшталт: "Ну от! Український Коельо!" Цікава форма викладу.
докладніше тут

ВОЛЯ. МАХНО. АВАНГАРД

От і відбулася нарешті незвична зустріч двох культур — музичного і літературного авангарду, що здебільшого твориться (і споживається) великими містами, і невеликого містечка в приазовському степу, про яке, втім, чули хоч раз майже всі — Гуляйполя. Два дні — 24 і 25 серпня 2006 року в місті Гуляйполі Запорізької області тривав фестиваль мистецького авангарду "День незалежності з Махном".
докладніше тут

КНИЖКОВИЙ СЕКС

Новий роман Люби Клименко "Великий секс у Малих Підгуляївцях" можна назвати постмодерністським літературним експериментом, кодом для розшифровки якого може стати дослідження М.Бахтіна "Творчість Франсуа Рабле та народна культура середньовіччя та ренесансу". В цю ігрову систему вписується й суржик книги — адже в святковому свавіллі можна все.
докладніше тут

ПОЛЬСЬКІ ЛОЛІТИ

Повісті М.Гретковської "Беладонна" та П.Петуха "Самі для себе", які складають книжку "Сцена з позашлюбного життя", поєднані єдиною тематикою — темою адюльтеру. Попри винахідливість та еротичність описів інтимного життя, автори розповідають про адюльтер традиційно — це любовний трикутник, який руйнує сімейні узи.
докладніше тут

ВАЖКА РОБОТА ІДІОТА

За останні кілька десятків років у світовій літературі романів на кшталт "герой нашого часу" з'явилося більше, ніж протягом попередніх кількох століть. Книжка Мартена Пажа "Як я став ідіотом" (2001 р.), — чергова у серії оповідань про покоління ХYZ. У ньому розповідається, як сучасним французьких молодикам заважає жити інтелект.
докладніше тут

ВОГОНЬ МОЇХ ЧРЕСЕЛ

Весь "станіславський феномен" — це не "туга за несправжнім", як вважає Іздрик, а "лихо з ненашим", себто споконвічний спротив шовінізмові пролетарських столиць, що має позалітературну природу. Це чудова школа цілком стоїчного протиборства: якщо не можна відмінити окупаційно-спілчанський час як фізичну величину, то вільно буде заборонити його відлік у своєму творі й писати про капці та піжами якого-небудь Фріца Ріттена фон Герцмановського-Орляндо.
докладніше тут

ВСІ ЛЮДИ — СЕСТРИ?

Як відомо, будь-яке статеве розмежування у нестатевій сфері свідчить про комплекс неповноцінності. Певно, саме з цим зітнувся Василь Габор, укладаючи грубезний фоліант під назвою "Незнайома. Антологія української "жіночої" прози та есеїстики другої пол.. ХХ — поч. ХХІ ст."
докладніше тут

ДІЯҐНОСТИКА ВІД ПРОЦЮКА

Коротше, на прикладі Степана Процюка як безперечного учасника "станиславівського феномену", дається спостерегти наступне. Провінційні топоси сьогодення, як правило, не завжди мають свій власний розгалужений літературний текст. Тому коли автор винаходить персональну мітологію, то виходить деміюргія, воццекургія й безперечний феномен із плевритом на ранок. А якщо в нього не стає сили на опис метафізики місця з нуля (а не з соціяльно заповіданої топографії, як у "харківського" Жадана чи "донецького" Солов'я), то варто вступати в АУП.
докладніше тут

ЧОРНИЙ БЛАЗЕНЬ

Будь-яка культура повсякчас усвідомлює свій кризовий стан, проте справжня небезпека виникає не за ситуації, коли не видно нічого глибшого за шаровари та конкурентоспроможнішого за писанку. Рівень розвитку падає лишень за відсутності бунтівника, трікстера, Чорного блазня, який споглядає повсюдну ентропію, сміючись. Тож безкомпромісність і безапеляційність Подерв'янського робить його саме тим дефіцитним альтернативним продуктом, необхідним для споживання нашій гіпотетичній КОНТРкультурі.
докладніше тут

архів статей

можна подивитися тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
РеклЯма самого себе

Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ, Київ.
Вересень 25, 2006 р., понеділок.

Саме так, знаючи, що його дехто вважає уособленням "просебеписальництва", ІБТ міг би назвати кожну зі своїх книжок. Нічого не було би страшного в тому, що це словосполучення майже копіює назву збірки есеїв Нормана Мейлера, адже й "Автогеографія", якщо комусь цікаво, не є оригінальним авторським каламбуром і вже служила за назву певним чужим статтям.

Оскільки книга, що ми її тут дещо розглянемо, є збіркою вибраного (перепрошую за тавтологію), "the best of" або ліричним портфоліо, видається не зайвим торкнутися самого феномену ІБТ, позаяк за жодних умов, говорячи про його творчість, не можна оминути обрану ним майже трікстерську роль, яка, наче прапор, над тією творчістю майорить. А феномен ІБТ є, насправді, кумедним парадоксом, що ґрунтується на звичній цнотливості українського читача.

Для тих, хто з якихось причин не знає, про якого-такого Ібете наразі йде мова, я зроблю важливе повідомлення. ІБТ (Ігор Бондар-Терещенко) відомий насамперед як не дуже ортодоксальний літературний критик, що його самого всі люблять критикувати. І є за що. Так, це він паплюжить нашу неньківську-солов'їну чудернацьким правописом. Це він колишніх роботодавців називає "Нужник Review". Він, він — статтю буцімто про .

Але знизимо швидкість. Коли б ми поцікавилися загальними, базовими доганами в бік ІБТ, то мали б здивуватись. Кажуть, із текстів його видно, як хворобливо він прагне визнання. Але ж цікаво: чому порівняно молодій і такій жирній творчій одиниці має бути соромно за прагнення самореалізації? Чи треба писати лише заради грошей? Задля них, грошей, ІБТ також уміє, зважаючи на його безперечну талановитість, неможливо виправдати його підпис під статтями в газеті "Друг читача".

Далі. Зарозумілість його інтонацій штовхає деяких "критиків" на неоднозначний діагноз: мовляв, ІБТові, взагалі, шкодить читання.

Критикові шкодить читання?! Господи…

Найрозповсюдженішою ж думкою про ІБТ залишається міф про відсутність у нього будь-якої толерантності по відношенню до текстів, які він розглядає, і брак такту по відношенню до їхніх авторів. Критика критикують за те, що він когось критикує. Це за ситуації, коли ІБТ майже сам тягне вітчизняне літературознавство геть від звичного міфологізаторства його функцій. Та будемо чесні: передражнювання, панібратство, зверхність — прикмети його письма. Зустрічаються люди, котрим до душі маразми та міазми Вєллєра, але яких сіпає від методів нашого героя. Через його злий стиль назвав ІБТ "повним неґативатором".

Яка ж це все неправда! Тутечки й починається обіцяний парадокс. Ми ж бо закинемо ІБТові протилежне. Нікого ще, ані , він не лаяв так, щоби позбавити їх місця у Великій Українській Літературі. Визнаючи навіть у невдахах та графоманах причину й обставину існування власних поетик, ІБТ — як підрахувати середній результат — танцює щось геть із реверансів навсібіч, відмовляючись, відмовляючись, відмовляючись — і поглянути в бік очевидних негараздів. ІБТ — чорний піар сучукрліту.

Не тільки суч-. Кажуть, ІБТ самоутверджується завдяки образливим випадам у бік не лише живих, але й мертвих достойників. Він пише "…величезний айсберг з окам'янілих фекалій соцреалізму". Даруйте, хіба ж і це не комплімент? Хіба в шкільних хрестоматіях ви зустрічали щось, завбільшки з айсберг? Кого б ІБТ не "намагався образити", він залишає опонента гідним уваги ворогом.

Перша з гіпотетичних причин може бути такою. Чим дужче підтримувати той невеличкий театр, яким є усе без винятків наше літературне життя дев'яностих-двотисячних, в статусі чогось, безваріантно значущого, тим більш значущими рушіями національного культурного процесу можуть почуватися і тієї літератури пророки та інквізитори (а ІБТ висунутий на обидві посади).

Є, щоправда, оптимістичніший погляд. Вірогідно, що розчаровуючись у колегах-літературознавцях, шукаючи ідеального опонента, молодий патріот кожну тільки-но видану українську книжку сприймає, наче історично важливе дискусійне поле (наче кухня чи пак мансарда) — важливе для затвердження власного інтелектуального існування.

Реабілітація ІБТ цим не вичерпується. Сьогоднішня українська література не любить персонажів, спрощених до елементарних схем. У нас поки що не передбачається появи Чехова, Набокова, Кундери, Уліцької або Кутціє. Відповідаючи теоретичним засадам "нових романістів", персонажам сучукрліту властива тенденція потенційно-нескінченного поглиблення свого образу. Навіть , якщо, на перший погляд, і не відрізняються за цією якістю, то — неможливо не помітити — є від початку вплетеними у візерунок авторської тотальної поетизації простору, і тому, все одно, являють собою приклад невичерпності.

Так само ІБТ дивиться на тексти. Так і заповідали його улюблені теоретики. Майстер гарно висловити чужу думку, він зізнається сам: "…єдність сакрального і профанного у цьому світі. Адже він складається не з речей, а з процесів, і будь яку думку не можна висловити об'єктивно, позаяк неможливо виключити спостерігача з процесу спостереження. Також у всесвіті людської культури не існує нічого ґрунтовного чи другорядного, така система — це павутиння рівно залежних і однаково важливих процесів…".

Ось і все. Під цим кутом "неґативатор" виглядає не таким уже й страшним. Попри його неввічливість, можемо викреслювати його ім'я зі списків контркультури. Але не забуваймо про його "Автогеографію", бо вона ілюструє аспекти, яких ми не торкались.

Носій важкого, кострубатого ліризму, ІБТ предстає найзарозумілішим з наших письменників. У всіх речах збірки (віршах, радіоп'єсах, есеях), зловживаючи цитатами, постійно ламаючи інтонацію, провокаційно виставляючи всі діри неусталеного правопису він радо демонструє зневагу до пересічного читача, встановлюючи натомість неможливий фільтр, який буде пройдено хіба тільки ІБТівським двійником.

Бродський вважав, що критик і митець знаходяться невимовно далеко один від одного. Так чи інакше, ледь уміщаючись в одному ІБТ, ці дві іпостасі перетворюють його на лексичного монстра. Єшкілєв казав, що ІБТ є критиком не для читача, але для письменника. Це майже правда, проте, ще правдивішою буде теза, про те, що ІБТ як поет існує лише для критика, якщо той є подібного ж претенційного рівня.

Найцікавішою ж у книжці може стати раз у раз декламована автором віра в емоційну інакшість, нервову оголеність творчої особистості ("знов замовлять серце ще живе"). Мило й класично (настільки, що на сторінках "Автогеографії" зустрічається навіть Поет у Лікарні; цікаво, бо, здавалось, усіх Мерфі та Гуревичів мали б давно виписати).

Можна скільки завгодно іронізувати з людини, яка ставиться серйозно до себе, а з тебе теж іронізує. Але маємо віддати належне ІБТові: кожна вдала дешифровка кожного наступного ІБТівського речення буде незлим компліментом читацькому інтелектові.