архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

МАНЕВРИ У МАЛОМУ СВІТІ
Євген ПОВЄТКІН

Прочитавши невеликий томик "М.Істерії", що складається з однойменної повісті та трьох оповідань — "Спадок білої крові", "Тут чи з собою", "Бог у місті", я склав свою суб'єктивну думку — молода українська письменниця Катерина Калитко набагато органічніше й природніше пише саме в епічних (із невеликим домішком лірики) жанрах, значно вільніше почувається на доволі просторому розповідному полі, ніж у стисненому й перенасиченому образністю ліричному часопросторі.
докладніше тут

ТЕКСТ-ЗІЛЛЯ
Олександер КРАСЮК

Звідки сучасні юні авторки беруть снагу для викроювання текстів у середньовічному стилі visio? Саме так, із повним на те правом, позначила жанр своєї запаморочливої "Історії" Ксеня Харченко. Де вона підчепила це почуття часу, яке безперервно омиває світ від мертвотної закам'янілості? Заразилася через читання в підлітковому віці лірико-епічних хронік Маркеса? Так, у Ксені поки що нема великого людського досвіду сходжень, знахідок, падінь і втрат, як у того покійного латиноамериканського мудреця.
докладніше тут

ЩАСЛИВІ ЖЕРТВИ ТАЄМНИХ БАЖАНЬ
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Євгенія Кононенко написала новий роман "Жертва забутого майстра". Ця книжечка, подібно до інших творів письменниці, маленька, кишенькового формату, після її прочитання починаєш сприймати текст як старовинну дерев'яну скриньку, майстерно інкрустовану — та обов'язково з подвійним дном. Чому так? Читач сам здогадається, прочитавши роман.
докладніше тут

ЗНАЙОМИЙ ЗНАК КАТАСТРОФИ
Пьотр Кофта (Piotr KOFTA),
переклад з польської Євгена ПОВЄТКІНА.

Адам Бодор, (Adam Bodor) угорський письменник родом з Шедмогрода, доводить своєю збіркою "Повертаючись до вухатої сови" ("Z powrotem do uszatej sowy"), що він є одним із найдовершеніших сучасних новелістів..
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Таємне життя коротких історій

Олександер КРАСЮК, Київ.
Квітень 23, 2007 р., понеділок.

Що передає чуття? Про невимовне нагадає музика. Вираз очей покажуть фотографії. Про кольорові, тактильні враження, ба навіть про запахи розповідає образотворча штука. А словами? Авжеж, не актори, чиї голоси в аудіо- й відеозаписах звучать навдивовижу фальшиво. І не занотовані прихованою камерою (мікрофоном) "документи", що розповідають про правду життя не краще, ніж смак сала про голос живої свині. По суті, тільки справжня література вміє оживляти мертві від беззмістовного повторення слова. Лише вчитаєшся в гарну книжку, нетерпляче потираючи пальцями праву сторінку — мерщій перегорнути, дізнатися швидше, що там далі, — текст, мов та чарівна лампа, випускає джина уяви, який заспався в глибині твоєї власної душі.

І той упевнено виконує свою рутинну роботу — розвішує перед внутрішнім зором яскраві картини чужих вигадок. А як не чужих, і не вигадок?

Оповідання Євгенії Кононенко написано, коли світ був трохи молодший за сьогоднішній. У 1990-ті. У них ідеться про звичайних людей. Таких, що сьогодні уже намагаються призначити "середнім класом", а колись називали інтелігенцією. Улюблені персонажі пані Євгенії — жінки. Здебільшого самотні, малощасливі в коханні чи подружньому житті. Усі ці історії про драні й нові колготи, короткі рейди за кордон освічених заробітчанок з їхніми сексуальними пригодами та незмінним поверненням до рідних осель (і до чоловіків-невдах), про на позір дріб'язкові, але недавно ще такі важкі для вирішення в нашому соціумі побутові проблеми...

Комплексно дві збірки новел змальовують життя не в статиці, а в процесі. Євгенія Кононенко подає інформативно насичену, та головне — культурно-емоційно правдиву картину змін у товарно-грошових відносинах, а отже, і в суспільній моралі. Вона легко заповнює ту порожнечу, котру геть нездатні закласти цеглинами своїх багатотомних трудів фахові професори — тлумачі новітньої історії України.

А втім, хіба це робить текст літературою? Та ні, то, далебі, побічний ефект. Куди як цінніше те, що, читаючи Кононенко, переживаєш разом з її героїнями всі перипетії їхніх драматичних — то до смішного тривіальних, то щемливо безвідрадних — персональних історій.

Я випадково поставив експеримент. Узяв та й прочитав уголос одну новелу, "Поцілунок у сідницю", своїй гості. Та, як мені до того часу здавалося, аж занадто прагматична менеджерка солідної фірми, упала в непідробний захват.

А щойно я закінчив вправлятися перед нею в мовленому слові, як вона слізно випросила в мене книжку. Я знаю, що більше не побачу свого примірника збірки оповідань Євгенії Кононенко, бо моя подружка призналася, що книжка "пішла по руках".

І я радію з того, що, замість споглядання монотонно тупих серіалів, уже чимало незнайомих мені читачів пережили (і ще переживатимуть) чуття людей, описаних авторкою першокласної жіночої прози.

Євгенія КОНОНЕНКО "Новели для нецілованих дівчат", "Повії теж виходять заміж". — Львів, "Кальварія", 2006

Джерело: