про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

17 березня, 2018
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ПЕТЛІ Й МЕРЕЖИВА ЧАСУ
Євген ПОВЄТКІН

Якщо спробувати відповісти в двох словах, про що йдеться в повісті Тані Малярчук "Згори вниз", то я сказав би так — мова про те, чи зможе відбутися людина, яка не має сил не тільки для боротьби за щось у житті, а й навіть просто для того, щоб бути собою.
докладніше тут

DRIFTERS КАТЕРИНИ ХІНКУЛОВОЇ,
або Чоловічий погляд на жіночу прозу
Максим СУЩУК

Роман "Drifters" Катерини Хінкулової — насправді про непрості (підкреслюю) стосунки Любомира, Касі, Федора, Юлі, Вероніки, Кості та ще десятка осіб. Якщо читати уважно, то вже після сотої сторінки маєш потребу щоразу секунд на 15 замислюватись, коли згадується якесь нове (чи то пак старе) ім'я. Проте ця заплутаність насправді виявляється досить життєвою, якщо зважити, що в кожного з нас так само є коло спілкування з аналогічними проблемами.
докладніше тут

НІЧОГО ЗАЙВОГО — ТІЛЬКИ ЖАХИ!
Марина РУДСЬКА.

В українській сучасній літературі, на жаль, ще багато не розвинутих жанрів. Серед них, так званий, хорор, "книги жахів". Більшість авторів не сприймають цей жанр всерйоз, вважаючи, що зобразити гору трупів, ріки крові, відгризені руки і мутантів-тарганів може кожен — і тому беруться за інші жанри. Насправді жахи — це значно тонше й складніше. Подружжя письменників — Наталка та Олександр Шевченки спробували знайти ці потаємні двері у своїй новій книзі "Бранці мороку".
докладніше тут



ХОЗАРСЬКИЙ ГЛОСАРІЙ
Олек ВЕРЕМКО-БЕРЕЖНИЙ.

В першій же сцені свого нового роману "Втеча майстра Пінзеля", де нащадок Мазаріні наказує харцизяці вполювати скульптора-єретика Пінзеля, Єшкілєв вчиняє зле. Він жбурляє кістку неофітам, що боялися стріти бліду тінь Дена Брауна, і водночас сипле невтішний бісер під ноги адептам, які виглядали доказів реінкарнації Желязни. Тут на мить стає дуже прикро через нашу загальмовану, але вперту гонитву за імпортними жанрами, які вже мали б себе вичерпати на сьогоднішньому своєму витку.
докладніше тут

Проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ"

Андрухович, Жадан та Дереш презентують проект "ЛІВИЙ БЕРЕГ". Безпрецедентний тур трьох провідних українських авторів на схід України (суспільна акція видавництв "Фоліо" та "Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля").Отже, 5-11 жовтня 2007 року відбудеться прямий контакт з публікою Східної України трьох найяскравіших та найвідоміших (не тільки в нашій країні, але й у всьому світі) представників сучасної української літератури.
докладніше тут

СІМ МІШКІВ ГРЕЧАНОЇ ВОВНИ
Григорій ХАЛИМОНЕНКО.

Переклад Олеся Кульчинського роману Орхана Памука "Сніг" викликав неабиякий резонанс в українській пресі — на шпальтах газети "Дзеркало тижня", а такоє журналу "Всесвіт" читач міг спостерігати цілу дискусію з цього приводу. Однак, одна з статей — професора-тюрколога Григорія Халимоменка, — на превеликий жаль, все ж таки не була надрукована. Отже, подаємо її на віртуальних сторінках нашого часопису.
докладніше тут

ДОРОГА, ЩО ВЕДЕ ДО ПИСЬМА
Євген ПОВЄТКІН

У видавництві "Критика" вийшла в українському перекладі книжка польського письменника Анджея Стасюка "Дорогою на Бадабаг". Твір, що був опублікований у Польщі 2004 року, цілком витриманий у жанрі "нон-фікшн", тобто лірично-суб'єктивної прози, що вибудовується на міцному фундаменті документальності та біографічності, у випадку "Дороги на Бадабаг" — автобіографічного опису поїздок східноєвропейськими країнами.
докладніше тут

МАГІЧНО-КАРПАТСЬКА СУМІШ
Євген ПОВЄТКІН

Чим є книжка Громовиці Бердник "Знаки карпатської магії"? Складається враження, що це — науково-популярна розвідка, точніше — щось схоже на жанр шкільної "книги для читання" — белетризований та ілюстрований додаток до основного підручника (враження посилює оформлення та шрифт тексту). Проте я волів говорити про "Знаки карпатської магії" не як про дидактичну літературу з уявного курсу "Основи мольфарської справи", а як про піар-проект.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
 Стратегія прощання з дитинством

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Грудень 03, 2007 р., понеділок.

Восени 2007 року, напередодні XIV Міжнародного форуму видавців у Львові видавництво "Фоліо" випустило в світ нову книгу Тані Малярчук, що має назву "Говорити". Як указує назва книжки та анотація до неї, в новому творі письменниці можна почути багато різних голосів, які за відведений їм "ефірний час" (тобто простір на сторінках) й справді встигають сказати чимало. Оповідачі, здається, не стільки прагнуть передати слухачеві (читачеві) свої або чужі історії — не полишає враження, що всі вони насамперед прагнуть виговоритися, позбутися, звільнитися від того, що вони мають висловити. Звісно, що те "воно", що муляє та заважає, не дуже приємне, часами воно гротескно-чудернацьке або гротескно-похмуре, часами просто огидне, але має спроможність легко пропікати до живого й лишати по собі глибокий слід.

Відтак всі переказані історії — неначе страшенно пекучі й часом сморідні отрутохімікати, які зберігаються у такій іржавій та дірявій посудині, що нею є людська пам'ять. Така наповнена ядучими випарами лабораторія — величезний контраст із атмосферою попередньої (за часом написання) книжки авторки — роману "Згори вниз", де уся описана метафорична хімія була чітко обмежена дещо чудернацьким фотографічним процесом при світлі фіолетового ліхтаря. Замість прогулянок на свіжому гірському повітрі, сну, що може тривати навіть півроку, неспішних медитацій над власною лінню та каруселі часу, що здатна виробляти найдивовижніші фігури — небезпечна суміш із леткої ненависті та в'язкої безпорадності, що її авторка змушена "за кадром" "розливати" по жанровим посудинам. В кожній історії є як не одне, то інше.

Кожен персонаж, навіть епізодичний, покликаний явити одне неповторне людське буття. Звісно, це твердження видається страшенно банальним та заяложеним. Але штука в тому, що під неповторністю у книжці "Говорити" слід розуміти дещо інше, ніж зазвичай ми уявляємо собі. Герої книжки Тані Малярчук неповторні не тому, що вони колоритні, повнокровні, незвичайні, якраз навпаки — через те, що їм усім гостро чогось бракує. Кожен унікальний у своїй неповноті: комусь не вистачає нещодавно загиблої під колесами автомобіля дочки, комусь — кінця світу, ще одній нема життя без конячого хвоста, а ще одна помирає без трамваю тридцять восьмого маршруту. В першій частині — "Голоси" — героям чогось бракує у своєму особистому житті, у "Замагурці" — в житті сім'ї та сільської громади, в "Батареї Муравьова" — в житті сім'ї, двору, міста, країни. Природа неповторності персонажів Тані Малярчук цілком може бути охарактеризованою отим незабутнім рядком із Григорія Сковороди: "Всякого мучить к наживі свій біс". Щоправда, біс не обов'язково до наживи, але завжди — свій, особливий. В душі тих, хто перестає любити, йому дуже добре живеться.

Книжці "Говорити" також дуже співзвучна ще одна ідея Григорія Савича — про універсальність щастя. Всім, що потрібно для щастя, Господь наділяє абсолютно кожну людину, і навпаки — те, що дається не всім, рано чи пізно виявиться для щастя непотрібним. Тому все, чого героям бракує, насправді, як то кажуть, у їхніх же руках: його можна або здобути — було б тільки бажання! — або осягнути, що й без цього можна обійтися, й надалі жадати справді важливих речей. Навіть історія із загиблою на дорозі дівчиною (та й уся група історій у першій частині, що як і весь твір, називається "Говорити", в яких та дівчина фігурує) насправді не випадкова — це приклад того, що інколи називають Божим промислом. Людина може зайти далеко в плеканні своєї ненависті — і тому події стають закономірними. Той, кого ти спроможний викреслити — а мова про найближчу людину, єдину доньку — зі своєї душі, одного дня буде викреслено, забрано й з цього світу. Йдеться навіть не про ненависть, так би мовити, "окремо взятого" батька до своєї "окремо взятої" дочки (мотив з розділу "Сім'я" першої частини), а про вплив на світ і довколишню дійсність, яка неминуче помститься за отруєння її злобою і ненавистю. Причому помста ця може бути не тільки такою прямолінійною та відвертою, як та безглузда загибель на дорозі, але й прихованою.

Нині інколи говорять про "віртуалізацію" дійсності, про витворення різноспрямованих паралельних реальностей, найприкметнішою з яких є реальність телевізійна. Справді, при бажанні за допомогою мас-медія можна істотно змінювати світ, що його, так би мовити, можна бачити щодня, примушувати людей думати, та навіть тривожитися і страждати з-за того, що по суті є чужим для них. Маніпуляції свідомістю можна розкрити, але, як часто показує досвід, не вдається повністю скасувати, "знешкодити". Повсякденна реальність все одно щораз більше стає оманливою та ілюзорною, розвінчана й нерозвінчана неправда спроможні створювати небезпечну суміш.

Сучасна література, зокрема, українська, вже зацікавилася цим явищем. Однак досі про "віртуалізацію" дійсності писали лишень у творах з доволі сильною публіцистичною складовою — на пам'ять приходять, зокрема, "Синдром стерильності" Наталки Сняданко та "Оленіум" Ірен Роздобудько. У книжці Тані Малярчук тема чи не вперше уводиться в орбіти "густого" психологізму та не менш "густого" міфотворення.

Насправді реальність починає обманювати не від того, що хтось починає дивитися телевізор, як героїня-оповідачка частини "Батарея Муравьова", чи слухати радіо, як Ванька із "Замагурки". Головна причина цьому — ненависть, що немов концентрована оцтова кислота з одного з розділів "Батареї Муравьова", починає пропікати в тонкому плетиві Справжнього величезні дірки і нищити те, без чого, за Божим задумом, жити неможливо — любов. Люди надто мляві й ліниві, надто прагнуть комфорту і тому не чинять ненависті ніякого спротиву, натомість пристосовуються до викривленого нею світу й вчаться не помічати завданих втрат.

Гротеск — це для митця чи не єдиний спосіб показати глобальні зсуви дійсності. Звісно, що в новій книжці Тані Малярчук, як і в попередніх — "Ендшпілі Адольфо" та "Згори вниз" — всі глобальні переміни, що їх зазнає реальність — це переміни на гірше. Але якщо в "Згори вниз" гротеск покликаний створити атмосферу чудернацької містики, розведеної лінивою поблажливістю, то в "Говорити" він складніший, реальність, що створюється за допомогою нього, має два рівні.

Перший рівень — це витворення "дорослого" світу з його сміховинними претензіями, наприклад, Леська із "Замагурки" на повністю свій двір, в якому би були не тільки хата, земля, паркан, дерева, а й своє окреме небо із своїм місяцем і сонцем, і підземелля із своїми мерцями. Лесько хоче собі окремого автономного Всесвіту, щоб мати в ньому стільки влади, скільки має Бог, але завдяки ґротесковому приниженню до "тілесного низу" ми можемо побачити, наскільки він жалюгідний в обраній для себе ролі. Сам по собі, без терплячої та майже безсловесної дружини Ваньки він занепав, засмердівся і ледве не помер, причому далеко не героїчною смертю. Так само й образ Шкромиди ("Батарея Муравьова") не уникнув гротескного розвінчання — бо йому, ветерану афганської війни, про якого всі думають, що він несповна розуму після того, що йому довелося пережити там, випало бути пророком Кінця світу. Причому його пророцтва були особливими: тому, що він передбачав, зовсім необов'язково було справджуватися, унаочнюватися, набирати матеріальної форми. Автор цих рядків узагалі схильний думати, що розповіді про другий Потоп і про те, що перед кінцем світу почне нестримно прибувати вода — насправді ніяке не пророцтво (тому й не дивно, що воно раз за разом не справджувалося), а домисел самого Шкромиди. Кінцю світу зовсім необов'язково набувати форми Потопу, та ще й маячити десь — далеко чи не дуже — в майбутньому, він триває весь час, майже непомітний і є всюди, де забракло любові. І море, що приходить на останніх сторінках книжки, приходить не згідно зі Шкромидиним пророцтвом, а тому що героїня-оповідачка, наділена надзвичайними (і незвичайними) правами, змогла матеріалізувати те, про що він говорив. Відтак Шкромида — таки гротескний персонаж: такий собі "необов'язковий" пророк, якому нічого додати до того, що відомо й без нього. Що б не здавалося Леськові або Шкромиді, людина не в змозі по своїй власній волі стати ані Богом, ані його пророком. Максимум, що їй може вдатися — це оселити радіо у своїй голові, як Ванька.

Другий рівень — це показ усього довколишнього світу так, як неначе він є не насправді існуючим, а неначе тлом для якоїсь дитячої гри. Звісно, можна пояснювати, наприклад, фантасмагоричні картини "раю" біля Берем'янського ставу сновидінням, вигадкою героїні-оповідачки, ба навіть впливами сюрреалізму чи інших течій сучасного мистецтва, але найточніше визначити словом із дитинства, якому мені важко знайти український відповідник — це "понарошку", такий собі дитячий антонім до слова "насправді". Так, звичайно, до цього слова є немало інших антонімів, і те, що стоїть за ними, частенько з'являється в літературі та обігрується нею, проте оте "понарошку" — антонім найточніший. Ясна річ, що той Берем'янський "рай" — несправжній, бо хіба може бути справжнім рай, у якому топляться діти й у воді живуть збудники венеричних хвороб, але він не бутафорський, не примарний, він не чиясь вигадка — він саме рай "понарошку". У нього особлива структура. У дитячих іграх "понарошку" найчастіше трапляються речі, про які знають, що вони бувають, але ще не усвідомлюють до кінця, що вони по-справжньому означають. Авторові цих рядків у дев'ять-десять років було ще зовсім невтямки, що коли приміром на війні когось вбивають, то це вже назовсім, що після смертельного пострілу вже ніхто не оживає, тому-то й стрілялося "понарошку" з усієї іграшкової зброї під час ігор у "війну наших з німцями" напрочуд легко. Берем'янський "рай" також став ним і через те, що героїня-оповідачка не знала, чим є рай справжній. Але з іншого боку, і Потоп, море в пісочниці і кінець світу, що ними завершується книга — теж не насправжки. Взагалі, з огляду на цей дитячий гротеск вся реальність може здатися дуже пластичною і податливою, адже дитина у своїй грі може сама призначати й відміняти оте "понарошку" як і коли схоче сама. І в книжці "Говорити" все саме так і мало би бути, але от вся драма й часом трагедія полягає в тому, що діти, виростаючи, спокушаються ненавистю й злими вчинками і тому втрачають владу над реальністю, не можуть відмінити "понарошку", і воно стає справжністю, часом огидною і злою. Наприклад, падіння Григорія з вікна сталося вже не "понарошку", це сон або марення, зле й страхітливе, з пекучим відчуттям провини й намаганням уникнути відповідальності. Так, може в певний момент це й не є реальністю, може, малий Григорій, за яким не встежила героїня-оповідачка, не випадав із вікна, але це видіння не так просто відмінити, як дитячу гру, тому воно потенційно може тією реальністю стати. А все тому, що героїня-оповідачка вже давно не дитина, вона зрадила своє дитинство, бо навчилася брехати у вічі (так, саме брехати, а не фантазувати чи домислювати), дивитися "порнуху" та виїдати Грицеву кашу й потім приймати похвали від його батьків, словом, вчиняти цілком дорослі підступи.

Втім, за великим рахунком, справжньої дорослості, однією з важливих ознак якої є психологічна готовність прийняти зміну, коли діти мають заступати місце своїх батьків, у персонажів твору нема, бо нема любові, терпіння й жертовності, які батькам мають притаманними. Вони воліють залишатися перерослими, інколи постарілими, але в будь-якому разі гротескними дітьми, що їх вигнали із дитинства.

Власне, оте прощання з дитинством — чи не найголовніша тема книжки "Говорити". Для кожної окремої людини воно стається в різному віці й за різних обставин, але спільною рисою є те, що всі намагаються вихопити звідти якийсь шматок, "зачепитися" за щось. Хтось палить цигарки одна за одною із наполегливістю чотирирічної дитини, що ладна без кінця крутити на магнітофоні свою улюблену пісеньку, хтось вважає себе бозна-якою аристократією майже на тій тільки підставі, що її собаку звати не Псицею. Але, зрештою, ці намагання марні, бо те, що вдається вхопити, перестає в'язати із дитинством.

Втім, героїня-оповідачка знаходить інший спосіб вберегти зв'язок із дитинством, ніж хапати шматочки "на пам'ять". Вона вирішує… померти, але — "понарошку", під час "іграшкового" Потопу, що почався з дитячого майданчика, якраз майже напередодні остаточного усвідомлення безповоротності смерті, це, так би мовити, останній можливий маневр у світі дитячої гри, поки він не втратив своєї герметичності і відтак не розвіявся за вітром. Справді — чим не виграшна стратегія: померти там, де воскресіння можливе, допоки світ ще не перемінився? У гру, що в неї грає героїня-оповідачка, вже не можливо зіграти знову, повтору не буде, бо тіло її потрапило в сіті та його забрали рибалки на уху, але ж ця гра остаточно не скінчилася!

Таня МАЛЯРЧУК. Говорити. — Х.: Фоліо, 2007. — 187 с.
© 2005–2018. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: [email protected]