про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

17 березня, 2018
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ТАЄМНЕ ЖИТТЯ КОРОТКИХ ІСТОРІЙ
Олександер КРАСЮК

Оповідання Євгенії Кононенко написано, коли світ був трохи молодший за сьогоднішній. У 1990-ті. У них ідеться про звичайних людей. Таких, що сьогодні уже намагаються призначити "середнім класом", а колись називали інтелігенцією. Улюблені персонажі пані Євгенії — жінки. Здебільшого самотні, малощасливі в коханні чи подружньому житті.
докладніше тут

МАНЕВРИ У МАЛОМУ СВІТІ
Євген ПОВЄТКІН

Прочитавши невеликий томик "М.Істерії", що складається з однойменної повісті та трьох оповідань — "Спадок білої крові", "Тут чи з собою", "Бог у місті", я склав свою суб'єктивну думку — молода українська письменниця Катерина Калитко набагато органічніше й природніше пише саме в епічних (із невеликим домішком лірики) жанрах, значно вільніше почувається на доволі просторому розповідному полі, ніж у стисненому й перенасиченому образністю ліричному часопросторі.
докладніше тут

ЩАСЛИВІ ЖЕРТВИ ТАЄМНИХ БАЖАНЬ
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Євгенія Кононенко написала новий роман "Жертва забутого майстра". Ця книжечка, подібно до інших творів письменниці, маленька, кишенькового формату, після її прочитання починаєш сприймати текст як старовинну дерев'яну скриньку, майстерно інкрустовану — та обов'язково з подвійним дном. Чому так? Читач сам здогадається, прочитавши роман.
докладніше тут

ТЕКСТ-ЗІЛЛЯ
Олександер КРАСЮК

Звідки сучасні юні авторки беруть снагу для викроювання текстів у середньовічному стилі visio? Саме так, із повним на те правом, позначила жанр своєї запаморочливої "Історії" Ксеня Харченко. Де вона підчепила це почуття часу, яке безперервно омиває світ від мертвотної закам'янілості? Заразилася через читання в підлітковому віці лірико-епічних хронік Маркеса? Так, у Ксені поки що нема великого людського досвіду сходжень, знахідок, падінь і втрат, як у того покійного латиноамериканського мудреця.
докладніше тут

Я — ЗАНУДА?
Оксана ПАШКО

Мабуть, вже треба літературознавцям ввести новий жанр — сцени з життя самотніх-тридцятирічних. Саме про це знов йдеться в новій книжці польської письменниці Моніки Шваї "Я — зануда", перекладеній нещодавно російською видавництвом "Фоліо".


докладніше тут

ТАНЦЮВАЛЬНИМИ КРОКАМИ ПО ДОРОЗІ ЖИТТЯ
Євген ПОВЄТКІН

Не обійшлося, звісно, й без містифікацій: ми, читачі, маємо повірити в те, що в основу твору покладено рукопис самого Освальдо Панікоффскі, а Ріо Кундер — новий псевдонім українського поета і письменника, який раніше виступав під псевдонімом Семен Либонь — тільки надає пояснення і коментує, часом доволі уїдливо, і Освальдо Панікоффскі, і розказану ним історію, і написаний ним текст.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
 Нариси на берегах візіонерської книги

Ксенія ВЛАДИМИРОВА, Київ.
Травень 04, 2007 р., п'ятниця.

Цю статтю варто було б назвати "нотатками на берегах книги Юрія Андруховича "Таємниця". Вони з'являлися під час читання тексту, як відгук на якесь речення, образ чи... просто тому, що саме у цей момент щось пригадалося. Тому розділи статті переважно не пов'язані логічно, а можуть сприйматися як ремарки. Доцільніше було б у кожній частині наводити багато цитат, але на докладне цитування в автора не вистачило часу. Хоча в тексті і зустрічаються цифри сторінок — їх залишено під впливом таємничої нумерології книжки, радше як графічні знаки, хоча, можливо, декому, при бажанні перевірити ту чи іншу цитату або реконструювати її контекст, вони стануть у пригоді.

ЕГОН АЛЬТ РОЗМОВЛЯЄ НІМЕЦЬКОЮ, АБО АНГЕЛОЛОГІЯ АНДРУХОВИЧА

Історія кричить немов АбеткА
Ю. Андрухович. Нарбутове "А". 1917

Одна з головних інтриг нової книги Андруховича — чи існував німецький журналіст Егон Альт, з яким письменник проговорив близько 70 годин і диктофонні записи якого невдовзі мусив розшифровувати. Дійсно, ефемерності постаті пана Альта надає не лише його загадкова загибель, але й факт, що його могила щезла. Сам письменник на запитання щодо існування журналіста відповідає впевнено: так, був. Але якщо б його і не було, це треба було вигадати. Отже, спробуємо уважніше простежити, хто ж це такий — "таємничий незнайомцю" (1).


По-перше, він розмовляє німецькою, по-друге, він уже пішов з життя, по-третє, його справжнє ім'я невідоме (адже підписувався різними найменнями). Четверте — він ставить авторі запитання, які ніколи б не поставив собі письменник сам (3). П'яте — він, виявляється, знає не лише те, що йому розповідає автор, але й те, що письменник забув згадати (4). І, нарешті, цей нахабний Альт в кінці подорожі зауважує, що він не помилився в письменникові, якого, як нам оповідалося у передмові, благав дати йому інтерв'ю (5). Чому Альт розмовляє так, начебто знає все та має силу? Я вже не кажу про те, що він є справжнім експертом у царині творчості самого Андруховича. Дійсно, досить-таки дивне всезнайство для простого журналіста, тим паче... німецького.

Так хто ж він — людина, янгол, демон чи alter ego? Чи, може, один із Клубу мертвих поетів, представники якого якось у Москві врятували молодого письменника (6). Мертвий поет, котрий розмовляє німецькою? Не виключено, що одним з прототипів Егона Альта є Вергілій, який водив Данте колами пекла, або Мефістофель гетевського "Фауста". А враховуючи те, що події книжки відбуваються у Берліні, чи не є Альт цитатою зі стрічки Віма Вендерса "Небо над Берліном" (згадуваної, до речі, Андруховичем), тобто якимось мертвим німецьким поетом, адже, за задумом режисера Віма Вендерса, його янголи у фільмі є трьома режисерами — Андрієм Тарковським, Ясудзіро Одзу і Франсуа Трюффо?

Важко сказати точно, це є однією з авторських таємниць, але... заперечувати існування Егона Альта безглуздо — він існує вже тому, що приверзився. Те, що існує в пам'яті, про що розповідають міфи й легенди, не менш реальне за те, що існувало насправді, а з великою часової відстані реальність вимріяного збільшується, позаяк залишається єдиною вказівкою на те, що щось відбувалося багато століть тому. Кажучи словами з "Таємниці": "Це сталося направду, бо приверзлося" (2).

втаємничені цитати тут

ПРОСТІР АПОКРІФУ, АБО ПРОТИ АВТОБІОГРАФІЗМУ
(а-магічно, але пара-міфологічно...)

Події є його долею, долею Борхеса. Про Борхеса я дізнаюся з пошти та бачу його прізвище у списку викладачів чи біографічному словнику... Не варто перебільшувати: ми не є ворогами — я живу, залишаючись живим, щоби Борхес міг творити свою літературу та доводити нею моє існування... Так чи інакше, я приречений зникнути, і, можливо, лише якась моя частинка залишиться в ньому. Поволі я віддаю йому все, хоча й знаю його хворобливу пристрасть до перекручень та перебільшень...

Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку.
Х.Л. Борхес. Борхес та Я

Як тільки герой будь-якого роману опиняється перед декількома можливостями, він обирає одну з них, відкидаючи інші; у строкатому романі Цюй Пена обираються всі разом. Саме так він створює різноманітні часи, які, у свою чергу, множаться та розгалужуються.
Х.Л. Борхес. Сад розгалужених стежин

На перший погляд може здаватися, що перед нами звичайне інтерв'ю про перебіг подій життя автора — дитинство, юність, студентські роки у Львові, армія, Бу-Ба-Бу, студентські роки у Москві, Берлін, вибірковіше — десятирічні мандри тощо. Але автор неодноразово вказує на вибірковість цього тексту (1), а де існує вибірковість, там з'являється форма. По-перше, текст неодноразово редагувався. По-друге, спогади — це тільки одна з інтерпретації минулого, те, що оповідач розказує саме зараз, і те, що йому пригадалося саме зараз. По-третє, і головне — кожен, хто працював у жанрі інтерв'ю, знає, що саме той, хто запитує, створює образ того, хто відповідає. Тому, якщо говорити про майбутніх літературознавців, для яких "Таємниця" начебто стане подарунком як автометаопис творчості Андруховича (як люблять про це говорити рецензенти цієї книжки), одне із запитань, яке обов'язково зададуть вони собі, буде таким: "А як багато в цій книжці помилок пам'яті?". Автор імітував один із таких сюжетів в розділі про поїздку до Петербургу, де він розповідає про мішок для капусти, стягнутий зі статуї Лаокоона у Петергофі (2). До речі, дійсно, в Петергофі Лаоокон є, та, дійсно, на зиму статуї забирають у мішки, аби не псувалися під снігом та дощем. Отже, помилки пам'яті є гарною шпариною, звідки може виринати міфологічне.


Тема вибірковості, мотив "одно/а/і з..." є важливим для автора — він часто на це звертає увагу читача. Наприклад, "передмова" до "Таємниці", одна з можливих". Тому Андрухович радше створює один з можливих просторів історії (досить символічний), а можливо, й альтернативну історію чи багато альтернативних історій.

Але подивимося ще, наскільки багато автобіографізму у тексті (саме автобіографізм у "Таємниці" умовний). Автор цілком чесно відповідає журналістам на запитання, чи не образилися на нього друзі за такі одкровення: він намагався бути дуже коректним. Дійсно, всі постаті, які виникають на сторінках книги, позитивні. Більше того, описання взаємовідносин реальних людей з реальним Андруховичем, у тексті вийшли міфологічними, наприклад, як це сталося в розповіді про те, чому БУ-БА-БУ складався саме з трьох — Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (3). Виявляється, у всьому винні піфагорійці з їхньою нумерологією.

Тому думати, що твір написаний для того, щоб відкрити якусь жахливу таємницю письменника — чи з його особистого життя чи про його епоху, є недоречним. А того, хто волів знайти у книзі "Таємниця" описи всього життєвого шляху Андруховича, спіткає розчарування. Тут лише епізодично й символічно окреслено події. Отже, перед нами фрагмент іншого, якогось більшого тексту? Ні, ця фрагментарність не сприймається як незавершеність завдяки тому, що в тексті з'являється інший вимір — символічний: лінеарний час перетворюється на циклічний, міфологічний, у тому числі проступають і події біблійного часу. Вся книга розбита на сім глав, кожна з яких уособлює один день творіння світу, сьомий з яких був днем відпочинку та мандрів, а тому й найцікавішим (але про це пізніше).

Особливо значний внесок у трансформацію історії на міф вніс Егон Альт. Цей янгелоподібний персонаж (про його нетутешність йшлося вище) геть здійснює диверсію проти біографізму, авто- чи будь-якого ще. Тому автор дійсно має рацію, коли у передмові пише, що всі персонажі є вигаданими (4).

втаємничені цитати тут

ДІАЛОГ ЗАМІСТЬ РОМАНУ, АБО ФОРМАЛЬНІ ПОШУКИ "ТАЄМНИЦІ"

Про те, що Андрухович навмисно намагався розширити формальні пошуки сучасної української літератури і, якщо не зробити популярним, то хоча б познайомити читачів з таким жанром, як роман-репортаж, що, за словами письменника, є дуже актуальним у Польщі, сам автор зазначав в одній із розмов з журналістами. Хоча задля справедливості слід відзначити, що діалогічні твори не лише зараз популярні в Польщі, але й багато століть тому — у давній писемності, наприклад, у грецькій літературі, де з'явилися навіть такі жанри, як "солілоквіум" — діалог із собою, а також діатріба — "проповідь-дискусія з уявним супротивником".


Не будемо далі занурюватися у тему діалогічності в літературі, котру детально розробив Михайло Бахтін, або ж у тему "карнавал, маски та роман-меніппея" в Андруховича. Позаяк про це говорили так багато разів, що, здається, кимсь вже має бути написане оповідання в дусі Борхеса про те, як Михайло Бахтін, дивом не потрапивши у 1929 році до Соловецького табору, хоча вирок вже було винесено, на засланні в Казахстані написав статтю про творчість видуманого дослідником пана Андруховича, назвавши есей якось на кшталт "Творчість Андруховича та українська народна культура". Минуло декілька десятиліть і вже реальний український письменник Юрій Андрухович у наш час, прочитавши цю статтю, вирішив у власній прозі відтворити основні ідеї вченого щодо побудови сюжету та особливого типу роману.

Зауважимо тільки одне: роман як жанр є вигадкою нового часу, тому автор доречно назвав свою книжку "замість роману", — вона не вписується ані в межі традиційного оповідного роману XIX століття, ані в модерністський роман з його руйнуванням наративу. Але наслідки такого формального експерименту "Таємниці" для письменника — завжди самотність, про що влучно сказав в одному зі своїх есеїв Ролан Барт: "літературна форма як об'єкт набула можливості викликати екзистенційні відчуття, пов'язані з глибинною сутністю будь-якого об'єкта: відчуття чужинності, спорідненості, відрази, звичайності, ненависті... роби з нею будь-що — вона спричинює скандал: якщо форма є блискучою — видається застарілою, якщо анархічною — стає антигромадською, а незвична для свого часу та своїх сучасників перетворюється на уособлення самотності" ("Нульовий ступінь письма"). Докладніше про самотність та травми поговоримо пізніше.

КУДИ ВЕДУТЬ ЦІ СХОДИ, АБО ПРОСТОРОВІ Й ЧАСОВІ ЗСУВИ

Вказівка повертати щораз ліворуч нагадувало мені, що таким є загальноприйнятий спосіб шукати центральну площадку у деяких лабіринтах.

Х.Л. Борхес. Сад розгалужених стежин

В останньому сьомому розділі роману, тобто в сьомий день останнього тижня березня (на жаль, зустріч іноземця-німця з двома радянськими поетами відбувається у травні, і ще навіть не "похорон квітня" — а то який би простір відкривався для літературознавчих порівнянь...), Егон Альт приводить Юрія Андруховича до лісу, на Чортове озеро та Чортову гору, вони підіймаються на вежу (гротескний образ башти зі слонової кістки Г. Флобера), в який є підвал, куди ведуть 20 сходинок. Цей простір міста Берлін є дуже дивним і не лише тому, що подається читачеві крізь свідомість двох обкурених поетів, — куріння є радше квазі-мотивацією часових і просторових зсувів (не виключаємо, що "всі пиятки цієї книжки є насправді весняним ініціаційним обрядом... Це сама весна з її п'янливістю" (Ю.Андрухович "Голова, що літала").


Виявляється, що на одній із вулиць Берліна, вздовж якої проходять ці двоє поважних чоловіків, вони зустрічають двох франківських бандитів, котрі сюди переселилися не просто давно, але... після своєї смерті (1). Герої "Таємниці", перетинаючи кордони реального Берліна, неодноразово перетинають межі реального світу, а можливо, й раю та пекла. Розмірковуючи над формою життя після смерті (до речі, симфонічне єднання індивідуальностей у соборності — і за індійським філософом Рамачарака, і за російським софіологом, Володимиром Соловйовим — письменника вже не влаштовує (2)), Андрухович створює блискучий гротескний образ раю як пляжу з голими шістдесятниками, дітьми квітів (3). Автор іронізує над ще одним штампом з літературних уявлень про потойбічний світ — ворота, на яких щось написано (4), У нашому випадку — "Вхід на будову заборонений", а також зрозумілий без перекладу напис — FICKT EUCH!

Ліс (5) та озеро, кладовище з берлінських "людських зойків" (6) (символіка землі як кладовища, дому та колиски) — велике поле для дослідників міфопоетичного у цьому романі. До речі, ще один просторовий прорив відбувся з письменником, за книгою "Таємниця", у Франківську, в улюбленому їм просторі вертепу, коли він поїхав в спальний район рідного міста, але там за втаємниченими дверима побачив скриньку зі справжньою Оперою (7).

Ще дві ремарки про передостанню сцену сьомої глави. Виявляється, для автора й читача не зовсім зрозуміло, де верх, а де низ у цієї вежі. Гамір, звуки, голоси лунають начебто зверху, але герой точно знає, що знизу (8). Верх та низ за міфопоетичною схемою злилися воєдино, що каже про геть інший вимір світу або... стан свідомості. А все це "вимагає відмови від лінійного мислення" (9).

Стосовно часових зсувів. Це не лише біблійний циклічний час (протягом подорожі два поети, здається, кудись повертаються, постійно зустрічаючи одних і тих самих людей, пересуваючись просторовими та часовими колами (10)), але й простір пам'яті, що вибудовується у процесі розмови (11). Отже, Берліном блукають два чоловіки, вони зустрічаються та ведуть довгі розмови,... але ця горизонталь ускладнюються часовим виміром — простором ностальгійного повернення до дитинства, зі своєю перспективою. Цей простір пам'яті, як уже зазначалося, почасти є символічним і поступово трансформує пласку горизонталь на міфологічну вертикаль.

втаємничені цитати тут

ДІМ, ПОДОРОЖ, (ВТЕЧА), КОРДОН... ЄВРОПА...

Відчинені двері — то незбагненна радість.
Ю. Андрухович. Таємниця. 473

З простором в Андруховича особливі стосунки. Автор не може жити без власного, структурованого простору. Повертання до Франківська зі Львова пов'язане зі створенням власного краєвиду, завдяки чому "досить приємне місто Франківськ" перетворюється на порт-Франківськ (1). Часто в Андруховича маленький ландшафт стає уособленням великого (кажучи мовою міфопоетики, мікрокосм стає макрокосмом), це розглядалося раніше на прикладі Берліна, що виявився уособлення космосу+раю+пекла (2).


Але й абстрактні поняття, як, приміром, Європа, у письменника мандрують зі сфери ефірів у світ речей і конкретних явищ завдяки метафорам дому (3), а також по-борхесовські чи умберто-еківські великої бібліотеки. Отже, розвиваючи тему Європи як простору, Андрухович цілком логічно мусить вирішувати проблему — а де центр цього простору. У давні часи на місці центру маги й шамани ставили Світове дерево або храм, або іншу святу вертикаль. У письменника центр є мандрівним: він знаходиться деінде, в індії,... а частіше у "невичерпних внутрішніх резервуарах" (4).

Щоб цей простір залишався структурованим та життєздатним, у ньому треба подорожувати, мандрувати, блукати, треба знаходити та зберігати "вузли сполучень". Подорож стає перетворенням хаосу на власний простір, часто на внутрішній, простір свободи (5). Тому досить часто всі подорожі є подорожжю у простір свого слова, а звідти — до себе, і потягом до себе буде слово — "першокласний транспортний засіб" .

Але топографію мандрівника не слід плутати з топографією втікача (6). Перший — знищує кордони та досліджує ландшафт, другий — шукає шпарину, аби врятуватися. До речі, саме з травмою втікача пов'язаний один тривожний спогад з дитинства автора та одна з найбільших його травм (про травми згодом).

Але інколи здається, що Андрухович шукає не центр (тому що центр деінде, тобто в індії (7)), а кордон (і це слушно зауважив проникливий Егон Альт), ще один кордон, який треба перетнути, адже якщо цього не зробити, кордон стане муром, стіною. Подібне постійне стикання з кордонами та їх перетин стає травмою (8). А чи не зумовлена авторова схильність до пошуків краю фонетикою? Рідна країна у-краї-на налаштовувала на сприйняття простору через проблему краю.

втаємничені цитати тут

ТРАВМОВАНА ТА ОКУПОВАНА НІЖНА ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКА ДУША

Небезпідставне припущення, що в цих багаточасових бесідах Егон Альт виступає або сповідником, або психоаналітиком (1), який намагається виявити найбільшу травму життя письменника. Їх виявилося досить багато. Перша — дитяча, пов'язана з переслідуванням та втечею (2). Про неї читач і сам письменник довідаються наприкінці книги, вона є найвтаємниченішою, і саме ці розмови з німецьким журналістом стали потягами зі слів, що спромоглися перенести письменника назад, у дитинство. Друга травма — національна, травма представника ніжної центральноєвропейської душі, яка перебуває в окупації, а тому травмована (3). Третя травма...

втаємничені цитати тут

СЛУХАЧ НОМЕР ОДИН

Третя травма — втрата "слухача номер один". З цією втратою знов зводяться мури між внутрішнім та зовнішніми світами, коли двері=вуха іншого зачинені. Поміж декількох слухачів найліпшим для письменника протягом всього життя залишався батько (1). Діалоги з батьком стали найважливішими для письменника. Інколи цей діалог перетворювався на змагання в оповідях, начебто на турнірі поетів (2). Як відомо, турнір поетів був новішою інтерпретацією давнього концепту, генеалогію якого варто шукати в індійських космогонічних міфах про діалог богів-поетів, які в процесі розмови словом творять світ. Знову бачимо втручання міфологічного в текст.

Отже, розмірковуючи над мовленнєвим дискурсом Андруховича, зауважимо: письменник геть не зіпсований постмодерною теорією, для нього мова в жодному випадку не є в'язницею, він навіть не наслідує модерністську теорію про існування неспаплюженого слова, до якого веде мовчання чи розмова пошепки. у "Таємниці" про слово йдеться як про велику силу (3), у слові письменник реанімує його міфологічну природу, а пошуки Іншого, створення ситуації діалогу (4) порушують герменевтичні проблеми розуміння.

втаємничені цитати тут

ІНТЕРТЕКСТ, АБО ПИСЬМЕННЕ АКТОРСТВО

"...його задум поступово ставав моїм"
Ю. Андрухович. Таємниця 11

Діалогічність, багатоголосність, інтертекстуальність є найважливішими для текстів Андруховича. До речі, про це свідчить і те, що "Таємниця" є перекладом з німецькою, тобто діалог відбувається між двома мовами. Можливо, є сенс розглядати цю книжку не як текст-репортаж, а як гіпер-, інтер- та автотексти. Найважливіший діалог — розмови з німецьким журналістом, але, окрім того, відбувається ще багато інших розмов з багатьма іншими великими померлими й живими (1).

Прихована цитата, цитата без лапок здатна модифікувати текст, стаючи "смисловою лійкою", за висловом культуролога М. Ямпольського, в якій засмоктано зміст. Цитатність є своєрідним "письменним акторством", вторгненням театрального у письмо, вона є "вибухом лініарного тексту", завдяки чому той стає лабіринтом інтертекстуальності. І тут, що повертай ліворуч, що праворуч, все одно заблукаєш, наприклад, особисто я просто божеволіла від італіку в "Дванадцяти обручах", адже це були перемовляння з багатьма людьми багатьма мовами й діалектами, не завжди зрозумілими.

Безперечно, розгадуючи таємниці-цитати, закладені в книгу, можна повторити долю журналіста з одного чорно-білого фільму, який намагався розтлумачити останні слова вбитого, що звучали як "Rosebud", але виявилося, що цей таємничий вислів означав лише зображення рожевого куща на його дитячих санчатах.

Але все ж таки кілька "вузлів сполучень". Здається, Ю. Андрухович вирішив трошки змінити інтертекст латиноамериканської літератури в українському літературному контексті — віддав перевагу Борхесові (цитуючи, "Сад розгалужених стежин", "Чотири історії", "Вавілонську бібліотеку", можливо, й "Кола руїн") перед Маркесом, якого зазвичай вважають духовним батьком станіславської школи. Про тінь Віма Вендерса та фільм "Небо над Берлином", про Гете та Данте вже згадувалося, а ще в берлінському тексті з'являється тінь молодого Володимира Набоков та "Паломництво на Схід" Г. Гессе. До цього списку можна додати Людвіга Тіка, котрого перекладав Андрухович, Бруно Шульца, котрого перекладав інший герої книги. Згадаємо і Я. Гашека із паном Палівцем. Але це лише маленька частина великого словесного айсбергу, перелік імен треба збільшувати і збільшувати. Варто навчатися чути й розрізняти ці голоси та відлуння.

Безумовно, великий шар цитат є "спробами автоцитації" (2) — вірші "Ребро" та цикл "Індія", романи, есеї тощо. Не менш цікавий діалогічний простір — розмови з Богданом-Ігорем Антоничем. Приміром, Антоничеві вірші "Пісня про незнищенність матерії" та "Пісенька до сну" зрощуються й перетворюються на жартівливу "Пісеньку про незнищенність матерії" — назву третього розділу, де йдеться про... армію.

Отже, твори Юрія Андруховича є тим випадком, коли коментарі, що розтлумачуватимуть приховані цитати, можуть за обсягом перевищити сам текст. Його книжки провокують бум інтерпретацій: які саме діалоги веде письменник з тими, хто були до нього і які… будуть після нього. І коли це відбудеться, то дійсно, за Р. Бартом, привід Автора з'явиться у своєму тексті не як господар, а "тільки на правах гостя"...

втаємничені цитати тут

КУНСТКАМЕРА, АБО ОРФЕЙ РОЗТЕРЗАНИЙ

Взагалі-то, тіло теж є травмою, тому що тіло — то межа, яка відділяє людину від решти світу. Читаючи твір Андруховича та протягом 500 сторінок знаходячи яскраві описи то одного, то іншого органу тіла людини, мимоволі подумки витворюєш легенду про першолюдину — Адама Кадмона, принесеного в жертву, з якої був створений наш світ, або Орфея, розірваного в екстазі менадами. Дійсно, цікава тема для майбутніх дослідників творчості письменника — кунсткамера, людські органи, що зберігаються в його словесному музеї.

"Я — Орфей" , — зауважує автор, але все ж таки від однієї ролі Орфея він відмовився — від ролі бути магом (1), хоча на пророцьких можливостях поета наголошує (2).

Взагалі-то здається, що ідеалом людини, за Андруховичем, є якась мощеподібна постать — висока та суха (3), саме такі люди з'являлися на давніх іконах. Ця людина радше є відображенням небесного, можливо янгольського обліку, ніж уособлення живої істоти з її солоними водами — шмарклями, сльозами й сечею.

Описи тих чи інших людських частин тіла виникають протягом всього роману та складаються в окремий анатомічний альбом письменника. Поет, цитуючи власний вірш, згадує, що заповів своє ребро, з якого, він ще вірить, виникнуть люди, анатомічному музеєві (4). При зустрічі Андруховича з Ірванцем останній каже, що у письменника око не скляне (5). Ситуація постійного діалогу створює умовні образи вуха й промовляючего рота (6). Але найбільш вражаючий образ — це відрубана голова Антоничевої скульптури (7). І якщо відтята, наче менадами, голова "римується" з екстатично-діонісійським струменем антоничевої поезії, то сонечко, яке виринуло з-за хмар на цвинтарі над його могилою, підкреслює аполонічність антоничевої поезії, його "перфекційної-майстерної форми" (8).

Але зліва, де серце, завжди болить.

втаємничені цитати тут

ДВА ФОНЕТИЧНІ МІФИ

МІФ ПЕРШИЙ: ІНДІя деІНДЕ...

Орфей Андруховича — це людина слова фонетичного, слова, яке треба чути (1), на відміну від, скажімо, Тараса Прохаська, котрий вважає, що література починається саме від літери (2). Тому, якщо заглибитися в історію, можна сказати, що Андрухович наслідує грецьку культуру, де слово вимовлене було ціннішим за написане, останнє взагалі посідало місце технічних чернеток. Європейська середньовічна культура, навпаки, слідом за юдейською, сповідувала поклоніння букві, літері, коли написане ставало законом.

Тому з "індійських текстів" Андруховича можна реконструювати один фонетичний міф про спорідненість індії з деінде.

втаємничені цитати тут

МІФ ДРУГИЙ: ЯК РУЇНА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ПОТЯГ
(афро-американський контекст)

У "Таємниці" постає, як мінімум, два образи України. Перший — Україна як середньовічна європейська камінна руїна (1). Потім Україна, завдяки одному негрові, перетворюється на великий потяг (2) До речі, спроби міфологізації країни України та словесне оформлення простору (описане означає структуроване) робляться і Тарасом Прохаськом, для якого творці мап є творцями національної ідеї (3).

втаємничені цитати тут

ЩЕ ПРО ЖАНР ТА ПРОСТІР... ХОЖДЕНІЄ ТА АНЕКДОТ

Якщо продовжити розмову про жанр книжки "Таємниця", то думаю, в ній можна також впізнати давній середньовічний жанр хожденія по святих місцях. У цих візіонерських хожденіях паломники розповідали не лише про міста, де вони побували, але й про видіння, що їх завжди супроводжували, до того ж, часто подорожі в інші країни завершувалися подорожами в інший світ — пекло чи... вирій, як у випадку з індією, країною мудрого пресвітера Іоанна, де живуть рахмани та єдинороги, екзотичні рослини і тварини. У "Таємниці" хожденіє закінчується сходженням в інший світ — "орфічна" цитата, яка натякає на сходження Орфея в підземний світ.

Ще одне ремарка щодо жанрових особливостей тексту: розповідь письменника побудована як анекдот, притча, оповідка, тобто маленьке оповідання про якусь подію, Почасти ці андруховичеві оповідки ще й мають дотепну жартівливу кінцівку.

ТАЄМНИЦЯ, АБО МІЖ ГЕРМЕТИЗМОМ ТА ГЕРМЕНЕВТИКОЮ

Е.А.: Ти вже маєш назву для цього нового роману?
Ю.А.: Таємниця. Змінюй тему.
Ю. Андрухович. Таємниця. 415

він забуває врешті-решт
про існування магічних дзеркал
надає прав автономії
своїм відображенням
зустрічається з ними товаришує
полемізує призначає побачення
прогинає своїм язиком
пружну поверхню дзеркала
і здогадується про Велику Таємницю...

тим часом
його шлях можна описати
як проходження крізь двері...
В.Неборак. "є дзеркала і двері..."

Попри свою простоту, назва роману "Таємниця" виявляється досить провокаційною. Читач перебуває між зусиллям проінтерпретувати та відмовитися від інтерпретацій взагалі — змиритися із загадкою, що не має відповіді. Назва змушує замислитися: що перед нами? Відповідь на якесь запитання, поставлене у тексті. Чи треба на п'яти сотнях сторінок шукати відповідь, яку ж саме таємницю відкриває автор? Дійсно, назва спонукає розшифровувати текст. Зважаючи на автобіографізм книги, читач намагається виявити одкровення щодо авторського особистого життя. Інколи читач-шукач заходить в містичні сфери та перебуває в пошуках якогось таємничого ключа, шифру, анаграми, месіджа. Але з'ясовується, що письменник відмовився бути магом, а містична штучна підроблена рука як підтвердження цього ховається десь на дні чортова озера. Якщо ходити цими шляхами, то результат герменевтичних зусиль виявиться мізерним. Ані Нострадамусом, ані Генрі Міллером Андрухович не виступає.

Але поетом — так! Можливо, основної метою такої назви і було створення балансу — перебування між можливими тлумаченнями, однією з можливих передмов, однією з можливих редакцій текстів, навіть одним із можливих авторів — Юрієм Андруховичем чи Егоном Альтом. Тобто назва "Таємниця" не є словом, яке треба розтлумачити, а текст роману — тим текстом, який розтлумачує, чи навпаки. Слово книги, як і будь-яке слово, і є самою таємницею.

Щиро дякую Оксані Петриченко за пильну літературну правку тексту.
© 2005–2018. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: [email protected]