архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ГАМЛЕТ ТА БЖД
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Дебютний роман Сашка Ушкалова "БЖД" можна назвати одним із найвдаліших в ланцюгу "українського молодіжного роману". Про те, що Ушкалов — талановитий прозаїк, першим зауважив Сергій Жадан, і виявилося, був правий. Дійсно, 'явився гарний молодий письменник зі своїм стилем, який він вдало вливає і в старі бурдюки "абсурдистських п'єс", і в нові — прозаїчну форму.
докладніше тут

СПОСІБ СТВОРИТИ РОДИННЕ ПЕКЛО
Марина РУДСЬКА

"Гівнюк" — книга польського автора, наймолодшого призера престижної польської премії "NIKE" Войцеха Кучока. Переклад з польської зробила Наталя Чорпіта. Перекладений текст має польський смак і навіть запах. Перекладачка дбайливо посипала його полонізмами. У зв'язку з цим виникають сумніви, чи буде зрозумілим текст всім (!) українцям?
докладніше тут

ТРИ ВИМІРИ САМОТНОСТІ
Євген ПОВЄТКІН

У випадку з "Екстрактом самотності", заголовним твором однойменної прозової книжки молодої львівської письменниці Ольги Криворучко, питання "для чого людині потрібна самотність" можна конкретизувати в трьох напрямах. У результаті вийде тривимірне представлення, вісями якого суть: "для чого самотність мистцеві", "для чого самотність мандрівникові" та "для чого самотність жінці".
докладніше тут

КНИГА ПРО (ДЛЯ?) БЛАЗНІВ
Марина РУДСЬКА

В колоді карт існують джокери. Вони, сідаючи за гральний стіл, гадають, що грають всіма іншими картами, але тим часом доля грає ними. Спочатку джокери були нормальними людьми, що мали краще чи гірше дитинство, мрії, прагнення… А тепер вони просто джокери, гральні карти, що блазнюють всім чим лише можна, що загубилися в світі та в собі. Отже, колода карт для читання "Блазні" від Марії Штельмах під твердою обкладинкою
докладніше тут

АРТЕМ ЧЕХ. ЦЕ ВИ ЗНАЙДЕТЕ ТУТ
Іра ЦІЛИК

Це не рецензія й не анотаційка. Це звичайна дрібна помста. Але про те потім. Спочатку, фактажу заради, маю вам розповісти про книгу (а точніше, перспективу книги) Артема Чеха, що виборов 1 місце на конкурсі "Міський молодіжний роман" від видавництва "Фоліо" зі своїм романом "Цього ви не знайдете в Яндексі".
докладніше тут

НАРИСИ НА БЕРЕГАХ ВІЗІОНЕРСЬКОЇ КНИГИ
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Цю статтю варто було б назвати "нотатками на берегах книги Юрія Андруховича "Таємниця". Вони з'являлися під час читання тексту, як відгук на якесь речення, образ чи... просто тому, що саме у цей момент щось пригадалося. Тому розділи статті переважно не пов'язані логічно, а можуть сприйматися як ремарки.
докладніше тут

СТАРТОВИЙ МАЙДАНЧИК ДЛЯ ЧИТАННЯ
Інтерв'ю підготував Євген ПОВЄТКІН

Саме в шкільному віці формується ставлення до читання, літературні смаки та уподобання. Інтернет-видання KUT.ORG.UA подає до певної міри унікальне інтерв'ю, завдяки якому ми спробуємо подати погляд учнів, що нині вивчають літературу на уроках у школі. Отже, до уваги читачів — інтерв'ю з ученицею 10 класу однієї із шкіл Києва, журналісткою, що пише про сучасну українську літературу Мариною Рудською.
докладніше тут

ТАЄМНЕ ЖИТТЯ КОРОТКИХ ІСТОРІЙ
Олександер КРАСЮК

Оповідання Євгенії Кононенко написано, коли світ був трохи молодший за сьогоднішній. У 1990-ті. У них ідеться про звичайних людей. Таких, що сьогодні уже намагаються призначити "середнім класом", а колись називали інтелігенцією. Улюблені персонажі пані Євгенії — жінки. Здебільшого самотні, малощасливі в коханні чи подружньому житті.
докладніше тут

ЕВАКУАЦІЯ ПАМ'ЯТІ
Євген ПОВЄТКІН

В квітневому за 2007 рік номері журналу "Київська Русь" було надруковано повість Любові Голоти "Епізодична пам'ять". Винесене в заголовок словосполучення з'явилося невипадково — це психологічний термін, який визначає форму і суть особистої пам'яті людини про її власне минуле, яка насправді є не прокресленою кимось лінією, а підбіркою спогадів про яскраві та емоційно забарвлені події.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Політична риторика в оленячій шкірі

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Червень 18, 2007 р., понеділок.

Незабаром видавництво "Фоліо" випустить нову книжку відомої української письменниці Ірен Роздобудько , що має назву "Оленіум". Втім, читачі, які уважно слідкують за подіями в українській сучасній літературі, вже мають змогу прочитати цей твір — його було надруковано в VII номері журналу "Київська Русь" за 2006 рік.

Судячи з усього, пані Ірен писала "Оленіум" в дуже стислі строки, що називається за гарячими слідами подій. Наскільки можна судити, в повісті у гротескно-сатиричній формі знайшли своє відображення події політичного літа 2006 року в Україні, нескінченні переговори про створення коаліції, яка ніяк не хотіла склеюватися в одне з трьох учасників, а потім раптом склеїлася, але з інших учасників і з певним процентом зрадників, ні, пардон, "прагматиків у політиці", словом, нагадувати про це — зайве, бо порція нещодавніх подій весни та початку літа дала потужний привід пригадати то все. Щоб уже завершити розмову про політику — скажімо прямо, в нашому інтернет-виданні не надто доречну — зосередимося на такому моменті. Чи не вперше об'єктом застосування політтехнології стали не електоральні симпатії й навіть не формальний результат виборів, ні, таким об'єктом стала реальність як така. Певні політики почали активно використовувати свій комунікативний, фінансовий та медійний арсенал, щоб пересотворювати дійсність, вочевидь, змагаючись у цьому з мистцями.

Отже, повернімось до твору Ірен Роздобудько. В "Оленіумі" письменниця вирішила зайнятися приблизно тим самим, чим займається нині переважна більшість нинішніх політиків нашої країни — тобто створенням певного роду паралельної реальності, в якій причинами громадянської війни (чи не найбільш уживане словосполучення у політичній ритоці) можуть бути чиїсь укази, постанови, коментарі та висловлювання, в якій балаган навколо переділу влади та майна є нібито найважливішою подією всього українського життя. Це заняття взагалі-то абсурдне, бо паралельна дійсність стає не більш правдоподібною, ніж ота вся розказана Ірен Роздобудько історія про оленів та оленярство на теренах України. Риторика, якою до самого верху наповнений комунікативний простір теперішніх ЗМІ, майже не досягає своєї мети; нескінченним гучним заявам політиків уже ніхто не вірить, але тим не менш риторикою тією все одно користуються. Її здатні засвоювати не тільки представники еліти, але й ті, кого в радянські часи називали "народними масами".

Преставниками саме такого типу людей і є персонажі Ірен Роздобудько — Семен Петрович Василенко, Валентин Самсонович Ройтберг, Зоя Петрівна Пікач та інші, вони вміють вчасно вставити потрібні слова й вирази як не в статтю для глянсового журналу "Вітчизняний Оленяр", то в промову в мерії на слуханнях з приводу сантехніки, перед телекамерою або зі сцени "оленячого майдану". Потрапляння "в струмінь" здатне піднести на небачені висоти, принаймні на одну мить, чи на ті "п'ятнадцять хвилин слави", про які свого часу казав Енді Воргол, натомість випадіння із цього словоблудного потоку може так само в одну мить позбавити всього, викинути на далеке узбіччя життя. Поклоніння риториці, а також марнославству та матеріальним благам й визначає реальність, в якій живуть описані Ірен Роздобудько люди. Поставити в центр твору не героїв, не інтригу, не події чи враження, а саме риторику — манеру послуговуватися мовою для досягнення своїх (зазвичай прихованих і ницих) цілей — безумовне творче досягнення письменниці. Цим "Оленіум" вигідно відрізняється від іншої, написаної майже у той самий час спроби політичної сатири — "Містер і місіс Ю в країні укрів" Марії Матіос , міцно зав'язаної на архетипах і персонажах і навіть не позбавленої пафосності.



Ірен Роздобудько. Автор фото: Євген Повєткін
Але, з іншого боку, Ірен Роздобудько — й "Оленіум", на жаль, не виняток — часто програє в тому, в чому Марія Матіос традиційно сильна — у старанно продуманій і виписаній стилістиці та жанрово-композиційній стрункості.

Давши жанрове визначення "комедія абсурду", пані Ірен сама і підважує його в своєму творі. Абсурдність картинки із північними оленями, яких почали масово — навіть у міських квартирах — розводити в Україні, істотно зменшує надане авторкою цілком логічне її пояснення — сильно похолоднішало, навіть літо стало морозним. Крім того, існує враження певної композиційної невиразності. Часом складається враження, що письменниця так і не визначалася чітко, чи їй, так би мовити, "схоплювати" широкими мазками карнавальний ґротеск, чи більше зосередитися на більш тонкій іронії та старанно вимальовувати інтригу — за зразком детективної техніки, якою Ірен Роздобудько, безумовно, володіє майстерно. Відтак, з одного боку, бракує гротескного колориту та яскравого героя-дивака, з іншого — у багатьох епізодах, зокрема, з письменницькою акцією "Остання грудка" та її висвітленням у телерепортажі — іронія виходить аж надто прямолінійною.

Таким чином, "Оленіум" — важлива віха на шляху до якісного, яскравого та невимушено-майстерного тексту про українське життя-буття, в якому, як не крути, політика грає зовсім не останню роль.