анонсы статей

РОССИЙСКИЙ ФИЛЬМ С ПРЕФИКСОМ НЕДО-

Я понимаю, что картина "Недоверие" однозначно рассчитана на психологию восприятия западного зрителя, я не против, что рассказ для удобства подается по-английски, я понимаю, наконец, что и герои фильма, и постановочная группа сильно рисковали. Но кое-что я НЕДОпонимаю…

полный текст здесь

ЛЮБОВНИЙ КОКТЕЙЛЬ ПО-ФРАНЦУЗЬКИ

На перший погляд може здатися, що фільм "Почуття" Ноемі Львівські — це романтична комедія, яка нічим не відрізняється від продукції масового розважального кінематографа. Втім, поціновувачі французького кіно, гадаю, не будуть розчаровані побаченим.

полный текст здесь

ВИСТАВА ДЛЯ ТИХ, КОМУ ЗА 30

Ежен Йонеско "Стільці" в інтерпретації "Д.Ц.Т.Д." + інтерв'ю з режисером Ларисою Паріс.
Двоє літніх людей, надзвичайно самотніх, чомусь дуже нещасних і обділених долею, зайняті лише тим, що кожного вечора перебирають спогади.

полный текст здесь

"ЛИШЬ С ОТКРЫТЫМИ ГЛАЗАМИ Я СЛЕПНУ"

Затоичи Такеши Китано — боец, искусно владеющий мечом, обладающий молниеносной реакцией и наносящий удары с потрясающей точностью. Блондин. Игрок в кости. Массажист. Вроде как слепой…

полный текст здесь

В АФГАНИСТАНЕ… С ВОДКОЙ В СТАКАНЕ…

Фильм "9 рота" хорошо поработал… и как зрелище, и как патриотически-воспитательное произведение.

полный текст здесь

"ПОД НЕБОМ ГОЛУБЫМ ЕСТЬ ГОРОД ЗОЛОТОЙ…"

Графика в мультфильме "Страна фантазий" угловатая, никакого 3D. Впрочем, условность графического воплощения не помешало фильму быть удостоенным Гран-при на Международном кинофестивале анимационных фильмов в Аннеси (Франция).

полный текст здесь

"ШПИОНСКИЕ СТРАСТИ" ПО-КИТАЙСКИ

"Дом летающих кинжалов" — это интересный, хоть и местами банальный сюжет, потрясающая операторская работа, красивейшая природа, танцы и боевые искусства.

полный текст здесь

КОСИЧКА, СКАКАЛКА, ПАРАНДЖА…

У фильма Сиддика Бармака "Усама" много общего с древнегреческими трагедиями, в которых также показаны сильные и страстные женские характеры, но которым также не спастись от власти Рока.

полный текст здесь

ГРОТЕСКНЫЙ АРБУЗ

Фильм "Капризное облако" причудливый и довольно незамысловатый. В нем много стилизаций под порнографию, но рассказывая о любви, режиссер капризно балансирует на грани гротеска и нежности.

полный текст здесь

"НЕБО НАД БЕРЛИНОМ"

Ангел видит Берлин черно-белым, а что может быть тоскливее серых панельных многоэтажек? Ангел ищет выход в поэзии. Но разве кому-то есть дело до невидимых существ с крылами и их невидимых записных книжек?

полный текст здесь

"БАРХАТНАЯ РЕВОЛЮЦИЯ. МУЖСКОЙ СЕЗОН"

Стилизованные на западный манер российские просторы привносят в фильм некоторую фантастичность. Такая условность происходящего — свидетельство того, что в кинематографе xUSSR оригинальный художественный язык для боевиков не выработан, а режиссеры используют давно опробованную голливудскую схему.

полный текст здесь

ТРИ СЕСТРЫ ВОЕННЫХ ЛЕТ

Малоизвестные страницы юности великого российского артиста Кирилла Лаврова — дебют в деревенском клубе на Вятке.

полный текст здесь

ЛЮБОВЬ НА СЕДЬМОМ НЕБЕ

Как бы своеобразен ни был ненецкий образ жизни, мотивы поступков героев фильма "Невеста седьмого неба" просты: любовь, страх одиночества.

полный текст здесь

ЧЕРНОЕ-ЧЕРНОЕ ОЗЕРО

Стоит ли фильм вообще смотреть? Стоит, чтобы отрешиться от представлений о злополучной экзотике и понять, что в Японии социальных проблем масса и никакой технический прогресс их не снимает.

полный текст здесь

ПОВЕСТЬ О СОВЕРШЕННОМ ЧЕЛОВЕКЕ

Идея фильма "5 препятствий" — продолжение "Совершенного человека" — только если в старом фильме исследовалось человеческая плоть — человек сидел, лежал, пил, ел, целовал женщину, то теперь под объектив попал homo творящий.

полный текст здесь

ЗАГРИММИРОВАННЫЕ СКАЗКИ

Скучно и грустно смотреть на приключения и братьев-сказочников, и вурдалаков, их пугающих. И если принято говорить, "сказка — ложь, но в ней…" мудрость народная, то сказочном фильме "Братья Гримм" неправды много, а вот удачных идей недобор.

полный текст здесь

TABULA RASA СЕРФЕРА ИЗ НИЦЦЫ

"Брис Великолепный" — это даже и не фильм вовсе, а сценарий молодежной тусовки-party на Лазурном берегу. Это набор не слишком удачных музыкальных сценок, связанных характерными ди-джейскими подергиваниями всех конечностей.

полный текст здесь

НАДО БОЛЬШЕ СПАТЬ…

Фильм "Бессонница" Кристофера Нолана создан для любителей спокойно посмотреть простую детективную историю, приправленную легким налетом размышлений и морали, с хорошими актерами и красивыми съемками в живописных уголках нашей планеты.

полный текст здесь

архив статей о кино и театре

можна подивитися тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Свято поміж нами

Олена РИБАЛЬСЬКА, Киев.
Жовтень 24, 2005 р., понеділок.

Безумовно знаковою подією для України став приїзд у 2003 році до Києва на Міжнародний кінофестиваль "Молодість" Софії Лорен. Окрім звичайної гордості від того, що вона до нас таки приїхала, нашим громадянам ще було цікаво й подивитися на жінку-легенду зблизька. А велика актриса, отримуючи слово, в першу чергу розповідала про своїх синів. Вона пишається власними дітьми, як і належить матері, та в присутніх подекуди виникало питання: "А чи не занадто?" Відповідь дала творча робота молодшого з її синів — Едоардо Понті, який став сценаристом та режисером фільму "Поміж нами" (оригінальна назва "Between Strangers", 2002).

Серед публіки було багато закоханих: наш глядач звик вважати усі фільми зі "старими кінозірками" підходящими для любовного побачення. Помилилися: для побачення тепер краще обирати нові фільми Єжи Гофмана. А "Поміж нами" — це складна драма про різні види насильства у сім'ї, де є не тільки текст (відеоряд), а й контекст та підтекст. І Психологія. Саме з великої літери. Бо вирахувати за голлівудською технологією абсолютно всі нюанси, щоб зробити таке кіно, не можливо: для такого фільму треба вміти відчувати свою тему, треба мати талант, гарний смак та небайдуже серце.


Софі Лорен
Відомо, що люди з такими якостями з'являються завдяки духовній праці кількох поколінь. І Едоардові Понті до певної міри просто пощастило: його мати завжди обирала яскраві ролі у складних психологічних історіях, батько забезпечив йому гарну освіту та зв'язки у світовому кінобізнесі, а ласкаве південне сонце посилювало гостроту сприйняття. Зрештою, завдяки своїм батькам він зміг домогтися для свого другого фільму ко-продукції від канадських, штатівських та італійських кінобізнесменів, зміг запросити зоряний склад акторів (Софія Лорен, Міра Сорвіно, Дебора Ангер, Жерар Депардьє, Клаус Марія Брандауер, Піт Постлесвайт, Малколм Макдауел). Тільки він зміг вмовити Софію Лорен вдягти сиву перуку та зробити підкреслено старечий грим — бо такі речі кінодіви здатні зробити лише заради власних дітей. І саме стосунки батьків і дітей є основою темою цього фільму. Три сюжетні лінії є посланнями режисера світові. Не показуючи насильства як такого (замість "чорнухи" маємо лише розмови про важкі спогади персонажів), глядачу розповідають про трьох різних за віком, освітою, способом життя та способом мислення жінок, що намагаються розв'язати свої проблеми у стосунках з власними татусями. І тільки після цього героїням вдається подумати про власних дітей.

Перша з героїнь (у виконанні Софії Лорен) живе у не надто вдалому шлюбі з калікою. Він здається емоційно та інтелектуально обмеженим чоловіком, який нечесно виграє в здорових у карти та читає спортивні газети, сидячи в інвалідному візку. Він постійно психологічно принижує дружину (ця історія саме про психологічне насильство в сім'ї), а вона невідомо чому все це терпить, відпочиваючи душею тільки під час таємного малювання.

Спершу здається, що це банальна тема про життя митця-невдахи, але не все так просто. Виявляється, що коли героїня була неповнолітньою, вона готувалася до кар'єри скульптора та мріяла жити у Флоренції. Але несподівана рання позашлюбна вагітність змінила її долю. Моральні норми та честь родини молодий дідусь оцінив вище за щасливе життя дочки та онучки, тому віддав немовля чужим людям, і вже вони виховали з малої талановитого та успішного скульптора, що мріє про Флоренцію. А біологічна мати після такого насильства назавжди лишилася із скаліченою душею: вона добровільно взяла на себе тягар того способу життя, за яким у великому мегаполісі варто знати лише декілька кварталів (п'ятий ступень урбанізації).

Чоловік знущається з неї, здається, що він просто не здатен зрозуміти "душі високі поривання". Та коли він нарешті повірив в історію з дочкою, що втілила мрії матері, то продемонстрував такі глибини інтелекту та душевного болю, яких від нього ніхто не чекав. Він сказав: "Це не ти мені потрібна, а я тобі потрібен, щоб спокутувати твій гріх". І після цього віддав власні заощадження на поїздку дружини до Флоренції. Бо мрії необхідно втілювати. А її мрію втілити легше, ніж мрію каліки.

Друга сюжетна лінія розповідає про брутальне фізичне насильство в сім'ї (і тут лишається загадкою, як синові таких батьків спало на думку перейнятися цією темою). Героїня цієї історії — віолончелістка, виконавиця класичної музики, яка покинула дочку та лагідного чоловіка тому, що власне нещасливе дитинство не дає їй спокою: з в'язниці випускають її старенького батька, який колись забив її матір до смерті (на цю роль запросили, звичайно ж, Малколма Макдауела). Вона не зустрічає його з обіймами, але готує пістолет і пильно стежить за пересуваннями батька по місту.

Цілком зрозуміло, до чого штовхає її прагнення помсти, але зрештою вночі вона застосовує зброю для того, щоб врятувати батька від знущань хуліганів. Вона тягне його, геть побитого, у своє помешкання, вона лікує його нові фізичні рани, але не знає, як з ним розмовляти, бо її стара душевна рана не загоїлася. Вона не знаходить в собі сил для прощення, тому батько добровільно йде з дому бомжувати. Але для неї все змінюється, коли батько гине від рук все тих же хуліганів, рятуючи життя іншої жінки. Колись він забрав життя жінки, а тепер врятував життя жінки ціною власного життя — це і є та спокута, якої прагла від нього дочка. Після цього вона почувається вільною від власного минулого. Відтепер вона зможе щасливо жити з власною сім'єю. Саме до дочки повертається ця героїня, і навіть графік гастролей не зупиняє її у цьому прагненні простого сімейного щастя.


Софі Лорен з сином Едоардо Понті.
Третя сюжетна лінія найскладніша та найнесподіваніша. Вона про наявність морального вибору у професійному житті та про аморальність суспільства, яке наявність цього вибору ігнорує. Батько героїні цієї історії є помітною людиною у світі транснаціонального медіа-бізнесу. Як і кожен батько, він прагне влаштувати гарну кар'єру для власної дитини. Його дочка любить фотографувати несподівані моменти життя і робить це настільки вдало, що одного разу її робота перемогла у чесній конкурентній боротьбі за право стати обкладинкою журналу "TІME".

Батько щиро радіє цьому успіху власної дитини (тим більше, що перший фотоапарат їй подарував саме він) і прагне, щоб дочка продовжила кар'єру у цьому ж напрямку: світ такий великий і в ньому так багато "гарячих точок", де можна зробити гарний знімок чужого горя. Він вже розписав для неї турне, але неслухняна донечка чомусь хоче їхати до Святої землі. Спочатку вона і сама не здогадується, що ж її тягне до Єрусалима, але потім вона зацікавилася подальшою долею тієї ангольської дівчинки, сльози якої через неї побачив увесь світ, і зрозуміла, що має покаятися. Бо у палаючому ангольському селі вона мала вибір: або врятувати від смерті дитину, батьків якої було щойно вбито, або зробити знімок, який гарантує їй чудову кар'єру та заможне майбутнє у західному світі.


Софі Лорен з чоловіком Карло Понті
Більш за все її мучить той факт, що, маючи декілька секунд для роздумів, вона, не замислюючись, почала знімати. Можливо, нам, слов'янам, її страждання видаються закономірними, бо більшість з нас, не замислюючись, рятувала б дитину: такий вибір — це частина нашої культури, нашого менталітету, нашої звички врешті решт. Але для так званої "сучасної західної людини" це взагалі нова проблема, яку ще треба осягнути. Бо той вибір, який робить кожен військовий репортер, ще ніколи не ставав для пересічного західного громадянина предметом громадського обговорення чи загальновідомих філософських студій, предметом медичних досліджень чи, тим більше, предметом мистецтва, на який перетворив його Едоардо Понті. В його фільмі героїня робить свій запізнілий вибір: вона відмовляється від кар'єри фоторепортера і їде саме туди, куди прагне її душа. І в цьому є ще одне послання від Едоардо Понті західному світу: справжня дорослість наступає не тоді, коли діти переїжджають жити окремо від батьків, а тоді, коли діти перестають жити за батьківським сценарієм.

Проте, сюжетні лінії, хоча вони і є посланнями для західного світу, швидше впливають на пересічного глядача, який сприймає все на емоційному рівні. А для інтелектуалів Едоардо Понті заклав естетські цікавинки серед "зайвих" рухів героїв: виловлювати їх з відеоряду — це справжня насолода. Так, приміром, батько-космополіт з дорослою дочкою спостерігає у східному ресторані за приготуванням їхнього обіду і пускає слинку на шматочок підсмаженої цитринки: цей шматочок — не просто рідкісний вид суши, а символ поверховості їхнього життя, бо вони хоч і використовують можливість їздити по всіх усюдах, але до жодної культури не пристали, ні в які речі не вдумуються глибоко. Живе виконання Бетховена переривається нахабним телефонним дзвінком, але це не натяк на війну культури й цивілізації: виконання було безбарвним і бездарним, і тільки дитячий голосок у телефонній слухавці привніс фарби життя у сіре помешкання віолончелістки. Вночі зграйка підлітків намагається забити на смерть старого вбивцю, мотивуючи свою цікавість до забороненого процесу тим, що їхня жертва "не людина, а лише бомж", та й ніхто його не рятуватиме, бо в стіні немає вікон: але на тій стіні невідомий шанувальник стріт-графіті зобразив аж два давньоєгипетських "божих ока" Wadza — то чи справді боги спостерігають за нами, якщо у той же час до тієї ж стіни прийшла дочка вбивці з пістолетом?..

Далеко не кожен сценарист здатен впоратися аж з трьома сюжетними лініями. Та Едоардо Понті, здається, впорався легко, наче граючись. Щоб ці лінії не заважали глядачеві, увесь фільм три героїні просто ходять одна повз одну. Гарна ідея, якісний монтаж — і комп'ютерні спецефекти не потрібні для того, щоб глядач був задоволений. Зустрічаються та знайомляться жінки тільки наприкінці фільму: в кав'ярні аеропорту, куди кожна приїздить у гонитві за Мрією, лишився тільки один вільний столик, тому вони змушені розділити на трьох передчуття свого щастя. Нарешті вони посміхаються: їм добре, глядачеві також.

Але звідкись закрадається передчуття небезпеки: не одноразово обдурений голлівудськими сценарними схемами, глядач побоюється, що зараз йому скажуть, що там, на екрані, сьогодні 11 вересня 2001 року… Але ні, такої банальності та прогинання перед штатівськими інвесторами естет Едоардо Понті не допустив. Навпаки, глядача правильно виводять на катарсис через безтурботний сміх спочатку дівчинки, а за нею й усіх трьох героїнь картини. Ця дівчинка, між іншим, протягом фільму з'являлася на очі кожній з героїнь: вона плакала, співала, а вже потім сміялася. І в цьому Едоардо Понті доповнив самого М.Достоєвського: тепер окрім сльози дитини мірилом може бути спів дитини та сміх дитини. І все це разом робить цей фільм справжнім святом для інтелектуалів-естетів. Це — свято поміж нами.

Ця стаття у скороченому вигляді була надрукована в журналі "Кіно-Театр" №1 за 2004 рік на с.37-38.