архів статей
можна подивитися тут



анонси статей

МІЖ НАМИ І НЕЮ

Слід сказати, що в Україні нечасто з'являлися подібні до антології одинадцятьох авторок "Ми і Вона" поетичні видання, які б сполучали довершеність текстів й мистецькі концептуальні фотопортрети.
полный текст здесь

В КИММЕРИИ, У МАКСИМИЛИАНА
Третий Международный Волошинский

Отшумел 3-й Международный Волошинский литературный фестиваль в Коктебеле (5-9 сентября), оставив у участников в осадке юношескую радость.
полный текст здесь

КЛЮЧКИ ВАСИЛЯ ШКЛЯРА

Ми маємо — надзвичайно "читабельний" (саме цього Шкляр і прагне), написаний хорошою мовою, з цікаво закрученою інтригою, детектив. Цього достатньо, щоб книжка запам'яталася та зайняла належне місце в домашній бібліотеці.
полный текст здесь

"РЕДКАЯ ПТИЦА…"

Антология "НеИзвестная Украина" — это своего рода Ковчег: укромное пространство, стремящееся разомкнуться в руках отзывчивого читателя. Опытный Ной — автор проекта, составитель и редактор Игорь Клех — задался целью вывести из не- и малоизвестности произведения самых разных авторов.
полный текст здесь

"БЕЗ МУЖИКА", НО С КИЕВОМ

Книга объединяет три произведения, представляющих автора виртуозным летописцем как событий собственной душевной жизни, так и жизни персонажей, перетекающей с разной степени потрясениями из советского экзистенциального опыта в постсоветский.
докладніше тут

ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ ГЕНДЕР

Маємо звичну для постколоніальної та посттоталітарної країни гендерну інверсію: чоловічі образи в романі Жадана просякнуті фемінними рисами. А в романі Карпи з’являється жінка, яка претендує на володіння маскулінними рисами.
докладніше тут

«АНОНИЗМ» И НАБОКОВ

Трудно скрестить художественное впечатление от во всех отношениях удачной «Лолиты» Набокова с образом «Сповіді киянина еротомана» Анонима, которая, даже при титанических усилиях переводчика, собравшего целую коллекцию синонимов срамных наименований, оставляет гнетущее послевкусие.
полный текст здесь

ДЖОН КРАУЛИ: "ПОИГРАЙТЕ С ИДЕЯМИ"

Перед героями романа и читателем стоит непростая задача — провести демаркационную линию между историей и лжеисторией, истиной и заблуждениями. Другое дело, разрешима ли эта задача в принципе.
докладніше тут



ДРАКОНЫ И КОШЕЧКИ СВЕТЫ ЛИТВАК
(интервью)

"Клуб литературного перформанса рассматривает все возможные действия, производимые над текстом, от самых традиционных (чтение, комментирование, издание) до радикальных (присвоение, уничтожение, поедание и так далее)".
полный текст здесь

УНИТАЗ И ГИТАРА

В романах Фредерика Бегбедера "99 франков" и Виктора Пелевина "Generation П" речь идет об искусстве рекламы, произведения которого, как правило, после ознакомления, а иногда и до, отправляются если не в унитаз, то просто в мусор. Именно такое отношение порождает у криэйторов своеобразную психологию.
полный текст здесь

"ИСТОРИЧЕСКАЯ МАТЕРЬЯЛЬНОСТЬ" ВЛАДИМИРА ПУЧКОВА

Редкое удовольствие — видеть нежный и мужественный текст, с богатым словарем и наглядный до осязаемости. Строки Владимира Пучкова таковы.
полный текст здесь

УЭЛЬБЕК КАК ДИАГНОЗ

Трудно отделаться от ощущения, что все, что написал Мишель Уэльбек, не более чем экзерсисы талантливого невротика, проецирующего свой невроз на весь окружающий его мир. Так ли это?
полный текст здесь

БОЛЬ-ЛЮБОВЬ

Очень легко назвать главную героиню "Пианистки" мазохисткой, а сам роман рассматривать как описание психического расстройства. Но Эрика безумна не более, чем тот мир, в котором она живет. Скорее, она максимально адекватна ему.
полный текст здесь

ЛЕТУЧИЙ ГОЛЛАНДЕЦ И ЕГО "ГОЛЛАНДСКАЯ ЖЕНА"

Роман канадского писателя Эрика МакКормака "Летучий голландец" напоминает в большей степени "притчи" П.Коэльо. Аналогия, конечно, условная, потому что сюжет путешествия, которое оборачивается "дорогой к самому себе", подкреплен авторитетом куда более древней литературной традиции, корнями восходящей к волшебной сказке.
полный текст здесь

КАК СТАТЬ ПИСАТЕЛЕМ

В литературном кафе "Бабуин", в приглушенно освещенном помещении собрались писатели, маркетологи, журналисты для обсуждения темы "Писательский brand-name в Украине и России". Действо напоминало спиритический сеанс по вызыванию духов-спасителей современной украинских авторов.
полный текст здесь



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Промоції, прогулянки, медитації

у місті Львові під час Форуму книговидавців 2005 року.

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Жовтень 03, 2005 р., понеділок.

17-18 вересня ми з дружиною були гостями ХІІ національної виставки "Форум видавців". Щоправда, коли ми вперше увійшли до Палацу мистецтв, до традиційного місцерозташування Форуму, вже спливли два перші дні фестивалю, заповнені різноманітними презентаціями, акціями та промоціями, все одно відчули розмах події.


Організатори, як потім ми почули у передачі Українського радіо, вже не перший рік нарікають, що Національному форумові у Львові бракує відповідного приміщення. Ми з цим погодилися, бо, очевидно, саме замалим виставковим приміщенням пояснювалося те, що з багатьма цікавими подіями ми просто розминулися. Цього року організаторам довелося застосувати такі обмеження для відвідувачів, як плата за вхід (вона складала 2 грн.) та специфічний спосіб входити в приміщення виставки, коли ми змушені були зразу піднятися на найвищий третій поверх, а тоді спускатися на нижчі. Це було не зовсім зручно, бо, по-перше, якщо, наприклад, захочеш все ж повернутися з другого поверху на третій, то змушений пробиватися "проти течії", а крім того, до стендів багатьох цікавих видавництв, розташованих на першому поверсі, дорога в цьому випадку виявилася задовгою. На найнижчий, підвальний поверх, де також знаходилася книжкова виставка, ми лише випадково забрели всього за якусь годину до закриття і, звичайно ж, ніяк з того не скористалися. Для нас також була незручною відсутність всередині Палацу мистецтв хоч якого-небудь кафе, де можна було б хоч трохи підкріпитися.

Декілька разів ми чули по радіо й читали в газетах, що цьогорічний Форум видавців вперше вийшов за межі Палацу мистецтв, тобто заходи з його програми проходили, наприклад, у кав'ярнях, клубах, театрах, книгарнях по всьому центру Львова. Однак нам, а також, мабуть, багатьом гостям Форуму, які не дуже добре знають Львів, це стало істотною перешкодою, яка вкупі з насиченою програмою завадила побувати на тих зустрічах з письменниками, мистецьких акціях та читаннях, що зацікавили.

В ідеалі для проведення Форуму, крім приміщення Палацу мистецтв (в якому на другому поверсі є конференц-зал), вистачило би будинку з чотирма-п'ятьма залами різного розміру, де можна послухати письменників та проводити презентацію їхніх книг. Натомість у Палаці Потоцьких, що поруч, таких залів було лише два.

Ще після приблизно половини години наполегливих пошуків вогкого мрячного надвечір'я ми знайшли приміщення Молодіжного театру ім. Л. Курбаса, де за два дні побували на трьох з половиною поетичних вечорах (на мистецьку композицію, яку створив письменник Юрій Покальчук, грунтуючись на своїй рецепції "Білої гвардії" Михайла Булгакова, ми спізнились десь наполовину).

Хоча, як на мою думку, шлях дедалі більшої концентрації книжок, письменників, промо-та мистецьких акцій в одному мистецькому часопросторі Форуму видавців не те щоб був неперспективний — він врешті не дасть сподіваного для його учасників збільшення читацької аудиторії. Адже хоча б із демографічного погляду більша частина населення — а відтак й потенційних споживачів продукції українського книговидання — живе у східній частині країни. У своєму рідному східноукраїнському місті Бердянську я знаю декількох не потенційних, а реальних читачів українських книг. Колись давно, ще коли у нас працювали близько п'яти книгарень, до них ці читачі (я тоді так само належав до їх числа) ходили за поповненням своїх особистих бібліотек. Таким чином мені вдалося зібрати яку-не-яку підбірку класики, в тому числі багато творів, які тоді, на початку 90-х, називали "призабутою спадщиною", дещо й з сучасної літератури дісталося. Нині, коли книгарень в Бердянську не лишилося, а книжки продають з двох кіосків на Центральному ринку, цим читачам залишилось два шляхи — замовляти книги поштою (це можна зробити в деяких видавництвах або в спеціалізованих фірмах) або купувати їх під час поїздок до інших міст. Відтак робити яку-не-яку промоцію новинок літератури в моєму рідному місті дуже проблематично — треба, щоб хтось поїхав до Києва, звідти привіз нові книжки, або десь почув про них (що складно, бо, наприклад, ось уже близько року як зникло у нас зникло з ефіру Українське радіо). А так місто у нас курортне, влітку ж письменники й так їдуть на море, а так би поєднали приємне з корисним й провели б яку-небудь мистецьку акцію від імені Форуму видавців. Оскільки в Бердянську в педуніверситеті є відділення української філології, то такі акції можна робити не тільки влітку. Перед пам'ятним референдумом 1991 року до нас приїздив Дмитро Павличко і легко зібрав повний зал на поетичному вечорі. Але я відхиляюся від теми...

Незважаючи на всі незручності, у цьогорічного Форуму є беззаперечний здобуток. Національна книжкова виставка "Форум видавців" стала вагомим брендом, який вже не потребує того, щоб спиратися на бренди й авторитет видавництв-учасників й запрошених авторів-зірок, навпаки, настав час використовувати потенціал Форуму для розкрутки нових видавців та авторів, просування нових українських книжок на ринок. Минулорічного Форуму видавців, на який ми не їздили, запам'ятався завдяки повідомленням мас-медія про приїзд Пауло Коельо, так би мовити, найяскравішої зірки, найголовнішого учасника події.

Отож ми мали подібне очікування від цьогорічної книжкової виставки — основні події та головна увага буде прикута до приїзду цьогорічної головної зірки, якою позіціонувалася російська письменниця Олександра Марініна, так би мовити, сама атмосфера Форуму буде навіювати необхідність й неминучість долучення до цього факту, який, нам здавалося, є найважливішим і найконцентрованішим вираженням того, за чим варто їхати до Львова на цю книжкову виставку. Натомість коли ми прийшли на Форум, ми так занурилися в ті події, які нас цікавили (інтелектуальні детективи Марініної, незважаючи на моє прихильне ставлення до них, не є, так би мовити, "нашим" читанням), що, навпаки, презентації й зустрічі з російською письменницею здалися чимось істотно від нас віддаленим — і не тільки в буквальному сенсі, через те, що вони проходили не в приміщенні Палацу мистецтва, а в книжковому магазині, який ще треба було нам, що не знали добре Львова, ще відшукати. Просто тепер вже це не найголовніше, що можна отримати й наступного разу очікувати від Форуму, за чим надалі впізнавати його марку. Інакше кажучи, можна їхати на Форум виключно заради самої виставки книжок і бути впевненим, що вона буде на рівні, навіть якщо не приїде жодна "зірка".

Крім того, цьогорічна медійна підтримка (крім Українського радіо, ще радіо "Ера" та газета "Україна молода") дозволила донести зміст послання (або, як ще нині кажуть, месідж), закладеного в бренд Форуму видавців, до всіх, хто слідкує за літературним процесом й читає українську літературу, хто жертвує для цього часом, коштами й зусиллями.

Хоча в тому, що стосується інформаційної підтримки Форуму книговидавців, було використано далеко не всі можливості, причому передусім це стосувалося користувачів Інтернету (зокрема, й читачів "Культурного тренажера"). Збираючись у дорогу до Львова, я марно намагався заздалегідь дізнатися програму заходів із офіційного сайту Форуму, напевно, саме через те, що він виявився занадто офіційним сайтом і надавав інформацію лише зареєстрованим користувачам. Я, звичайно, старанно заповнив запропоновану реєстраційну форму, однак не зміг зайти на сторінку ні через обіцяні 15 20 хвилин, ні до кінця дня, тому програму заходів ми уже дізнавалися на місці. Втім, не сказав би, щоб це було надто важко, але все ж таки. Але, знову ж таки, в ідеалі ми б хотіли скористатися величезними можливостями кіберпростору не тільки для перегляду афіши, а й для того, щоб прочитати уривки з книг, які збираються презентувати, й скласти уявлення про нові імена в літературі. А так неминуче ми схилялися до відвідання насамперед заходів з участю тих, кого ми вже більш-менш знаємо.

Коли ми збиралися на Форум книговидавців, нас попросили бути кореспондентами "Культурного тренажера", і ми взяли з собою диктофони й фотоапарат і хотіли побувати на більшому числі заходів, побільше розпитати в авторів і видавців, словом, "увійти в роль". Але потім зрозуміли, що багато розпитувати автора про його книгу — даремне заняття. Коли ще не читав книги, не маєш про що запитувати — хіба що про її назву, імена героїв й жанр, і то тоді, коли вони незвичні або чимось незрозумілі. Коли вже скінчив читати книгу, то текст уже розповів усе, що зміг, й здебільшого, показує досвід, його неясні й темні місця не зможе пояснити навіть його, тексту, творець, тому все, що лишається, це тільки перевірити, що твої здогади можуть мати право на існування — це, знову ж таки, можна зробити одним-двома запитаннями. Тому ми вирішили поводитися як звичайні читачі, купувати книжки, що сподобалися, й тут-таки брати автографи в авторів. Тепер ми маємо взяти підвищені зобов'язання із читання привезеної з Форуму літератури й написання потім за ними статей до "Культурного тренажера" — бо й справді, зміст того, що відбувалося на Форумі книговидавців, не лежить на поверхні.

Поет та журналіст Андрій Бондар в своїй статті до газети "Дзеркало тижня" ("Re: Психоз 2. Перезавантаження") наголошує, що при нинішніх масштабах і числі учасників Форум видавців потрібно надалі переструктуровувати, відділяти бізнесову-презентаційну частину від літературної й поетичної, поліграфічно-видавничий конкурс — від конкурсу літературних творів. Таким чином вдасться, приїхавши наступного року на Форум у тій же ролі, що й ми були в ній цього разу, встигнути побачити й побувати на більшому числі літературних подій. Це, безперечно, добре, але я згадую книжковий магазин "Факел" у моєму рідному Бердянську зразка 1990-1991 року, який за вибором нової цікавої літератури цілком міг би охопити коли не половину, то принаймні доволі значну частину програми теперішнього Форуму видавців. Мені хочеться, щоб це відродилося, байдуже, у формі того-таки книжкового магазину, продажу книжок поштою чи через Інтернет, щоб Форум у Львові був далеко не єдиною можливістю знайомства із сучасною літературою в Україні.

Що ще написати наостанок? А те, щоб панове письменники писали все цікавіше й цікавіше й завжди вірили в свого читача. У 1996 році два числа журналу "Сучасність" з романом Юрія Андруховича "Перверзія", знову ж таки, в моєму рідному Бердянську, до остаточного зачитання пройшли через руки десь двадцятьох людей, причому для багатьох це була найперша українська книжка в житті. То ви, панове письменники, так і надалі пишіть, а ми ваші книжки все одно знайдемо!..

Світлина: http://bookforum.com.ua