про нас контакти наші автори листування

Інтернет-часопис про культуру

06 березня, 2016
Головна Афіша Арт Книжки Кіно та театр Музика Цікаве


архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

УЛЬЯНЕНКО ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Зовсім нещодавно, після п'ятирічної перерви вийшли три нові книжки Олеся Ульяненка — "Знак Саваофа", "Син тіні" і "Богемна рапсодія", які були презентовані 26 жовтня в кнайп-клубі "Купідон" на творчому вечорі письменника, відомого передовсім своїм романом "Сталінка", завдяки якому він став лауреатом малої Державної премії ім. Тараса Шевченка в 1997 р.
докладніше тут

"ОСТАННІЙ ДІАМАНТ МІЛЕДІ"

Коли я прочитала роман Ірен Роздобудько, який називається "Останній діамант міледі", сталося щось не те — ніби якесь розчарування або, радше, неочікуваний ефект. Короче, глюк у матриці. Місяць я думала над цим романом, але потім вирішила звернутися до письменниці за роз'ясненнями. Отже відповіді на запитання про роман плавно переросли в інтерв'ю.
докладніше тут

ВЕЧІРКА, ПОДАРУНКИ, ТОРТИК І... "СУМНО"

19 жовтня 2006 року в мистецькому кнайп-клубі "Купідон" інтернет-портал "Сумно", присвячений українській культурі та мистецтву, відсвяткував свій перший день народження.
докладніше тут

СЛАВКА UNLIMITED

Письменниця Галина Ткачук у книзі "Славка" несподівано виявила цілий незвіданий літераторами-скарбошукачами край, в який можна потрапити без шкоди здоров'ю та психіці. Як виявилося, проглядаючи світ очима семи-десятирічної дитини, можна побачити в ньому такі чарівні речі, яскраві образи й гротескні поєднання, які доросла не зможе ні витворити, ні побачити "під кайфом", як би не старалася.
докладніше тут

ПОГЛЯД НА СВІТ ІЗ ЮНОСТІ

Книжка Петра Яценка "Повернення придурків" та роман Галини Пагутяк "Королівство" дуже схожі. Обидва твори являють, так би мовити, дитячий — тобто простий, наївний і водночас ґротескно-іронічний погляд на суспільне життя-буття.
докладніше тут

"ХУЛІГАН" І "КАПІТАЛІСТ"

11 та 12 жовтня в київському кнайп-клубі "Купідон" пройшли вечори-презентації нових книжок — "Хулігани" та "Капітал" двох відомих і водночас контраверсійних українських письменників — Юрія Покальчука та Сергія Жадана.
докладніше тут

РЕКЛЯМА САМОГО СЕБЕ

Вийшла нова книжка "повного неґативатора" від постмодерної укрсучліт ІБТ (Ігора Бондаря-Терещенко) — "Автогеографія".

Найрозповсюдженішою ж думкою про ІБТ залишається міф про відсутність у нього будь-якої толерантності по відношенню до текстів, які він розглядає, і брак такту по відношенню до їхніх авторів. Критика критикують за те, що він когось критикує. Це за ситуації, коли ІБТ майже сам тягне вітчизняне літературознавство геть від звичного міфологізаторства його функцій. Та будемо чесні: передражнювання, панібратство, зверхність — прикмети його письма.
докладніше тут

"І НА ТІМ РУШНИЧКОВІ..."

5 жовтня в кнайп-клубі "Купідон" пройшла презентація нових книжок Тані Малярчук "Як я стала святою" і Олега Криштопи "Кохання, секс і смерть — гарантовані". Головна інтрига вечора полягала, втім, у представленні читацькій публіці не тільки нових книжок, а й, так би мовити, нової ланки літературного "виробництва", іронічно пойменованої в афіші як "Сімейний дует "Рушничок".
докладніше тут

"ТРЕБА ЛЯГТИ ПІД АУДИТОРІЮ..."

Інтерв'ю з керманичем молодих українських поетів — Стронґовським.

Поезія має бути чутною, для того, щоб їй бути чутною, вона має набувати тих форм, які здатне сприймати суспільство, яке виросло на кліпах, на МTV, на "Сімпсонах" зрештою. Щоб воно впізнавало знайомі ритми, знайомі емоції, які їй відомі з кліпів та музики, і відповідно на це реагувало. Ми вже маємо позитивний ефект від того, що в поезію прийшов слем.
докладніше тут

архів статей

можна подивитися тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Остання надія самостраченої

Євген ПОВЕТКІН, Київ.
Листопад 14, 2006 р., вівторок.

А я не готова, я не є... Олександра Кольцова і "Крихітка Цахес", "Пароль" На ХІІ Міжнародному форумі видавців у Львові було уперше представлено "Щоденник страченої", нову книгу письменниці Марії Матіос. Пані Марія ще двічі провела зустрічі з читачами в Києві, присвячені знайомству із цим твором — у рамках книжкової виставки "Книжковий світ" в листопаді 2005 року й на славнозвісному Форумі видавців у Верховній Раді у лютому 2006-го. Видання, здійснене незмінним видавцем письменниці Василем Гутковським (Літературна агенція "Піраміда"), має незвичний дизайн — тверда обкладинка темно-зеленого кольору, що імітує діловий щоденник, куди головна героїня день за днем, рік за роком вписувала свій щоденник особистий, явлений в творі під назвою "Жіночий літопис", має третю сторону. Цю нову площину для тексту грамотно використано — на ній уміщено анотацію і самої книги, і всієї творчості письменниці, тобто той текст, який сучасні видавці здебільшого поміщають на останній сторінці обкладинки. Хитрість полягає в тому, щоб спонукати потенційного покупця розгорнути томик, а там, крім анотації, вже чекає на нього інша принада: вибрані цитати з твору, інколи банальні, інколи парадоксальні, надруковані різними шрифтами.

В одному з інтерв'ю пані Марія зізналася, що не стала б прогулюватися негліже Хрещатиком або погоджуватися вести якесь кулінарне шоу, аби тільки потрапити в телевізор і справити враження. Це так, проте жодного прийому піару суто на основі літератури письменниця не пропустила. До їх числа можна віднести й уже згаданий незвичайний дизайн, і різностильове й різножанрове письмо, про що, до речі, наголошується в двох анотаціях — на третій сторінці обкладинки й всередині, на сторінці, наступній за форзацем. Такий фаховий підхід до подачі тексту читачеві не може не радувати, хоч на мій суб'єктивний погляд обкладинка книги має бляклі й непримітні кольори...

Основна частина "Щоденника страченої", яка називається "Жіночий літопис", дійсно зовнішньою композицією наслідує щоденникові записи. Весь твір з огляду на обрану Марією Матіос форму видається таким, що присвячено особистим переживанням, оскільки основний об'єкт оповіді -пристрасть головної героїні до чоловіка, що досить швидко стала для неї руйнівною, і відтак вона значний час прожила на крихкій межі між життям і смертю або божевіллям.

Проте не зовсім так — героїня-оповідачка не тільки читає свою історію (бо щоденникові записи подаються не в тому порядку, в якому вони писалися, в певні моменти створюється ілюзія безладного гортання сторінок), а ще й напружено та зосереджено рефлексує над нею, а рефлексія — це шлях до усвідомлення того, чим є власна особистість та її буття. У Марії Матіос і сама пристрасть, і її рефлексія, і рефлексуюча особистість — категорії в значній мірі соціальні:

Я стояла посеред дороги під нещадно палючим для цієї пори сонцем, як мара: з вишмаганим вітром волоссям, розпачливо розвівши руки, ніби намагалася обняти простір, заповнений невловимим чоловіком, який ще секунду тому махав мені легковажною своєю долонею з прочиненого вікна авто. Та лиш невидиме повітря цідилося крізь напружені пальці, так, нібито беззвучно насміхалося над моїм теперішнім безсиллям.

Збоку я, мабуть, мала всі ознаки непідсудної людини (підкреслення моє — Є.П.), хіба що тільки не билася головою об асфальт.

Ось таке поєднання — опис особистого переживання ("я...намагалася обняти простір, заповнений невловимим чоловіком") й рефлективне самовизначення його через суспільну роль ("я... мала всі ознаки непідсудної людини"). Визначення себе як божевільної від любові, хоч і неодноразово повторене, можливо, у певний період життя героїні домінуюче, далеко не однозначне й не одновимірне, передусім тому, що воно відсилає до чималої літературної традиції. Якщо говорити про українське письменство, то першою пригадується "Катерина" Тараса Шевченка.

У світовій літературі асоціативне поле широке, майже неозоре. Можна сказати й про античну трагедію — "Іпполіта" та "Медею" Евріпіда; про традиційну перськомовну поезію — "Маджнун та Лейла" ("маджнун", між іншим, перською якраз й означає "божевільний"), "Хосров і Ширін" Нізамі, до італійського Відродження — "Ф'яметти" Боккаччо, із творів новочасних — "Мадам Боварі" Флобера. Проте найближчим і за часом створення, і за провідними мотивами, й за художнім вирішенням може бути роман французької письменниці Анні Ерно "Пристрасть", у довершеному перекладі надрукований 2002 року видавництвом "Факт". Цей твір заслуговує особливої уваги ще й тому, що перекладачка, котра сама є однією з найвідоміших і найцікавіших українських авторів, в інтерв'ю інтернет-виданню "Культурний тренажер" назвала Анні Ерно своє літературною навчителькою. І хоча, так би мовити, міра божевілля в творах Анні Ерно та Марії Матіос різна, важливим є його сприймання як єдино прийнятної форми власного буття в суспільстві:

Навпаки, я уникала всього, що могло послабити моє божевілля: читання, зустрічі, будь-якої діяльності, якою я із задоволенням займалася раніше. Я рішуче відмовлялася від додаткової роботи, яку мені пропонував мій шеф, мало не посилаючи його подалі по телефону. Мені здавалося, що я маю повне право безмежно віддатися почуттям і мріям моєї пристрасті. (Анні Ерно. Пристрасть).

...Навіть якщо Ти, мій любий, що треба кинутися сторч головою й без парашута з верхніх шарів атмосфери — я виконаю твоє бажання. Я можу піти по хвилям, як Христос, якщо попереду замість землі чи горизонту маячітиме Твоя постать.

Ось так воно й трапилося... у 30 років затремтіти дівчинкою в безсоромних руках досвідченого хижака — і здобути від того непередавану втіху дикунки. Тепер ці дикі радощі, ці тілесні ласощі не залежатимуть ні від віку, ні погоди, ні настрою, ні людей, ні миру, ні воєн!!!! (Марія Матіос. Щоденник страченої)

Втім, така без альтернативність переживання пристрасті жінки до чоловіка не з'являється одномоментно, це результат тривалого процесу формування особистості, в якому саме соціальні складові відіграють далеко не останню роль. Перш за все, впадає в око те, що й героїні Анні Ерно, й Марії Матіос мають за об'єкт свого непогамовного почуття чоловіка не просто з іншого, а з вищого кола. Коханець героїні французької письменниці, яка працює перекладачем і редактором у видавництві — дипломат з якоїсь неназваної східної країни (між іншим, нею цілком може бути Росія або й навіть Україна — в епізоді зустрічі коханців після тривалої розлуки мимохідь згадуються невловимі зміни в його обличчі, які героїня пояснює собі морозами в його країні — отже, в усякому разі, йдеться не про Близький схід).

Любовний зв'язок героїня "Щоденника страченої" має із ще більш таємничим, проте безсумнівно високопоставленим чоловіком: про його статус свідчить те, що на побачення, завжди незаплановане й несподіване, він щоразу приїжджає на "Мерседесі" престижної марки, а ще після драматичної історії з пострілом він скористався своїм немалими впливом та грошима, щоб перекваліфікувати судову справу про спробу вбивства своєї коханки на справу про спробу її самогубства й у такий спосіб уникнути скандалу й кримінальної відповідальності. Відтак можна припускати щодо героїнь обох творів, щодо свідомий вибір уривчастого й за визначенням неповноцінного любовного зв'язку із одруженим чоловіком — це, крім іншого, форма соціального протесту, принаймні проти свого безпосереднього невиразного оточення, причому здебільшого теж чоловічого. Тут варто зупинитися на таких двох моментах.

По-перше, для звершення цього соціального протесту, щоб він таки мав сенс, жінка повинна висловитись і прямо розказати всім, з чим вона ховається від світу. Тому писання щоденника, "Жіночого літопису" — це цілком закономірне заняття. Ось як пише про протестну спрямованість свого щоденника героїня Анні Ерно:

Тому я й пишу про це з тією самою відвагою, з якою у шістнадцять засмагала гола серед білого дня, а в двадцять кохалася без контрацепції, не думаючи про наслідки. (Анні Ерно. Пристрасть)

По-друге, жінка, що проживає свою пристрасть до чоловіка, стає зовсім іншою перед ним, для неї це перевтілення дуже важливе. Героїня Анні Ерно спеціально купує нові одяг і взуття, щоб вдягти їх на побачення:

Єдині щасливі моменти, пережиті без нього, я пізнала тоді, коли купувала нові сукні, сережки, панчохи і міряла їх перед дзеркалом, прагнучи досягти неможливого ідеалу, щоб він щоразу бачив мене в іншому вбранні. (...) Я знала цілковиту непотрібність мого шмаття, яке збуджувало його для іншої жінки. Але з'являтися перед ним у тому, в чому він мене вже бачив, я вважала за зраду прагнення досконалості, крізь призму якого я розглядала свої стосунки з ним. (Анні Ерно. Пристрасть)

Лариса Ковальчук, героїня "Щоденника страченої", перевтілюється не так зовнішньо, принаймні про це ніде не згадується, як внутрішньо, сказати б — психічно. Зустріч із коханцем звільнила її від фобій — наприклад, страху висоти, яка переслідувала з дитинства:

Тепер нарешті я позбулася вікової хвороби — боязні висоти. Дякую тобі, що ти нарешті (підкреслення моє — Є.П.) звільнив мене від страху. (Марія Матіос. Щоденник страченої).

Ось тут і є засаднича відмінність Лариси Ковальчук від головної героїні "Пристрасті" Анні Ерно: адже, як ми вже бачили, відвага, а відтак і внутрішня свобода притаманні другій з них органічно, десь так від часу засмагання голою серед білого дня в шістнадцять років, а героїня "Щоденника страченої" ставала внутрішньо вільною тільки в час своєї пристрасті до чоловіка. Це, до речі, цілком може бути поясненням того, що Лариса Ковальчук проживає свою пристрасть набагато інтенсивніше й драматичніше, із нескінченними болісними рефлексіями й переживаннями, на межі життя та смерті.

Наявні в обох творах самогубні настрої героїнь — так само різні за інтенсивністю. У "Пристрасті" думка про самогубство приходить майже мимоволі й досить легко йде, майже не лишаючи по собі руйнівних наслідків:

Я хотіла, щоб літак, на якому я верталася з Копенгагена, розбився… якщо я не побачу його. (Анні Ерно. Пристрасть)

Лариса Ковальчук має одну доконану спробу покінчити із собою (тобто якби не подруга, яка врятувала її, смерть би настала) і ще як мінімум одну повністю задуману, від реалізації якої вона відмовилася в останній момент. Вона навіть серйозно роздумує про таку екстремістську форму суїциду, як самогубні терористичні напади, надто часто в сучасному світі здійснювані саме жінками.

В спеціалізованій літературі з проблеми тероризму існує думка про те, що вчинення жінками самогубного нападу — це насамперед не форма захисту прав якої-небудь національної, соціальної пригнобленої групи, перш за все це протест жінок проти того, що вони мусять бути жінками. В будь-якому разі — наявність самогубного наміру особи (не обов'язково саме жінки) свідчить про конфлікт із суспільством. Приклад героїні "Щоденника страченої" ілюструє не так неприйняття індивідом отриманої ним суспільної ролі (хоча й це також присутнє), як, так би мовити, загальний механізм суспільної несвободи.

Коли б отак щоранку можна прокидатися під стукіт дятла, чманіти від світла й тепла, поливати грядки, варити борщ...

Що було б тоді? Хіба щось заважає мені порпатися в городі, як квочка, нюхати квіти, слухати дятла?

Але ти знаєш, що це — не твоє. Не твоє, бо ти міська дитина, ти егоїстка, навчена чути лише себе. (Марія Матіос. Щоденник страченої).

В процитованому уривкові власне, й протиставляється свобода просто бути, радіти світлу й своїм світлим почуттям — й свобода в тій формі, і якій вона дається суспільством, тобто у формі вибору. І в "Щоденникові страченої" ми можемо побачити, що головна героїня постійно змушена вибирати між речами, для неї неприйнятними — між самотністю й таємним напівкоханням, в якому більше гіркоти зради, ніж власне радості зустрічей, між одним таким напівпочуттям та іншим, й зрештою, між напівжиттям і смертю. Марія Матіос навіть знайшла для означення такого стану героїні влучну афористичну формулу, яка виноситься на форзац видання, до речі, найпершою з усього ряду цитат: Жінка проживає життя з очима заплющеними.

Дивно, але в світі є інша свобода, коли для людини немає вибору, точніше, він не потрібен, реалізована, наприклад, християнстві, у власне самому перебуванні християн у Христі. Для Лариси Ковальчук таке буття теж доступне, насамперед тоді, коли вимушено познайомилася в палаті гінекологічної клініки з жінкою, яка потрапила до лікарні, щоб виносити дитину, а сама Лариса — щоб своєї дитини позбутися, й навіть тоді, коли вже аборт було проведено, передчування й несвідоме бажання материнства для героїні перетворюється на кошмар, коли та її знайома з клініки надсилає їй листівку з переписаним від руки "Молитовне зітхання жінки-християнки, коли вона сподівається дитини".

Проте таке буття для Лариси не здійснилося, вона так й лишилася "з очима заплющеними", насамперед тому, що, знаходячись у стані, коли свобода визначається вибором, отримати його можна, також зробивши вибір — вибір усього життя, на який у неї бракує сил. ЇЇ драма ще в тому, що їй немає в цьому вирішальному виборі ніякої допомоги:

Мені захотілося помолитися за своє умертвлене дитя. Уперше...

З жахом (підкреслення моє — Є.П.) я зрозуміла, що не знаю, куди йти. У місті чи не на кожному кроці церква, а я стояла на роздоріжжі й відчувала, як від сорому загораються щоки. Я чула про міжконфесійні чвари, але не чула, де можна замолювати гріхи за убієнне життя. (Марія Матіос. Щоденник страченої)

Проте, так би мовити, "не все так погано", і те буття, яке Ларисі не приступне в повсякденному соціальному житті, вона отримує в своєму щоденнику. Зрештою, можна зауважити, що героїня-оповідачка сумнівається в усьому, у своїх почуттях, вірі, життєвих і духовних силах, у інших людях, починаючи з її коханого, навіть у Богові та Його доброті вона не впевнена, та єдине, що вона сприймає так, як є, це необхідність писати щоденник. Максимум — це заперечення або нерозуміння окремих записів, але й вони присутні тут-таки, в щоденнику, тільки в нових записах. У раптовому осяяні, в час, коли писання "Жіночого літопису" завершене, вона розуміє, що він має своє окремого буття, подібно до живої істоти:

І нараз гостра, мов коса блискавки, думка вдаряє мене усією силою не притаманної мені логіки: я не маю права розпрощатися з життям! Хоча б заради того, що не хочу, щоб мій щоденник лапали чужі руки. Це лапання буде схоже на примусове лапання жінки, яка не здатна чинити опір. (Марія Матіос. Щоденник страченої)

Ще одне питання, над яким хочеться пороздумувати: чому ж Лариса Ковальчук пішла до клініки, щоб примусово перервати вагітність? Згодом вона розуміє, що головне джерело страждання — це все ж не чоловік, який лишає її сам на сам із самотністю, а те тілесне й душевне спустошення, яке вона вчинила зі своєї волі. Ось, до речі, подієве та емоційне наповнення ще однієї афористичної мудрості, винесеної на форзац:

Людина, а тим паче людина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, гнобителя і ката, ніж вона сама. (Марія Матіос. Щоденник страченої)


Марія Матіос
Чому ж так відбувається? Ми вже завважили вище, що свідома заміна сімейного життя адюльтером жінками — героїнями обох творів має не тільки особисту, а й вагому суспільну мотивацію, чималою складовою якої є соціальний протест. Однак цікаво також поглянути, що з цим протестом стало далі. У героїні "Пристрасті" все, так би мовити, не вийшло за межі такої собі забаганки, останнього любовного захоплення, яке може собі дозволити не надто молода жінка, між іншим, матір двох дорослих синів. Лариси Ковальчук на такій межі не втримується, вона вагітніє. І от коли вона приймає рішення йти в клініку позбуватися дитини, вона раптом угинається під суспільним тиском і сама, своїми руками виконує вирок суспільства щодо неї — заперечує своє право на материнство.

Власне, вона починає сама, своїми діями довготривалу розправу суспільства над собою, в певний момент унаочнену в судовому процесі, де вона стала (теж не без певного свідомого вибору) головною обвинуваченою. Навіть короткі зустрічі з коханим, який час від часу намагається зникнути з її життя, змінює місце перебування й номер телефону, а потім несподівано повертається — здається, більшою мірою підтримують не почуття, а душевну муку, не дають їй перегоріти й заспокоїтися. Обізнаний з християнською мудрістю, викладеною, зокрема, в творах Іоанна Ліствичника, Авви Дорофея, Никодима Святогорця, впізнає в цій пристрасті, яка хоча й мучить, але постійно відновлюється в душі, дію ворога всіх людей.

Для людини, одержимою бісами, поведінка Лариси Ковальчук видається абсолютно закономірною: адже вони так наполегливо нищать її особистість, аж до спроб самогубства, поступово випалюють до того живі й квітучі області її душі — спочатку вбивають материнські почуття, потім любов, а затим і волю до життя; послідовно відтинають всі шляхи до порятунку й дають відносний спокій тільки тоді, коли для головної героїні була остаточно втрачена усяка духовна перспектива. Потім, через багато-багато років, згадуючи, як у час молодості вона вдивлялась у жінок іншого міста, того, куди наїздила на побачення із коханим, розуміє, що й сам її вибір — любов до одруженого чоловіка — більшою мірою не особисто, а суспільно вмотивований:

Мабуть, іноді й вона (жінка, за якою спостерігає героїня — Є.П.) спересердя думає, що краще бути повією й отримувати за це бодай платню, ніж марнувати залишки колись квітучого свого здоров'я безкінечними абортами й запаленнями, сварками й побоями, і животіти — на заздрість сусідів і співробітників — усе таки в сім'ї, нерідко штопаючи на роботу останні колготи і чекаючи замороженої півроку зарплати. Але для неї вже все запізно... (Марія Матіос. Щоденник страченої)

Втім, пишучи про "Щоденник страченої", хотілося б відволіктися від контексту жіночої прози в українському та європейському письменстві й звернути погляд в зовсім інший літературний бік. Відправною точкою цьому для нас... датування щоденникових записів у "Жіночому літописі", згідно з якими виходить, що Лариса Михайлівна Ковальчук обрала свою пристрасть, коли їй було тридцять.

Десь приблизно стільки ж героям письменника, до жіночої прози майже не дотичного, революціонера-борця, порушника громадського спокою, й разом з тим . Хто ж, як не він так яскраво змалював їхню долю, цих сучасних "зайвих людей", які майже остаточно втратили образ себе в майбутньому й від того — майже мимоволі — займаються пиятиками, авантюрами, перелюбством, бійками — словом, поступовим самознищенням.

Якщо говорити про життєву перспективу, то відмінність Лариси Ковальчук від героїв — це різниця у віці десь років на десять і замість аморфного й виснажливого "тут і тепер" алкогольного сп'яніння — не менш згубне й невизначене теперішнє постійно минущої любовної пристрасті. Лариса Ковальчук теж неначе виштовхують із активного життя, як, наприклад, братів Лихуїв — з базарів та автостоянок, в одному місці вона навіть говорить про відчуття того, що коханий абортує її зі свого життя приблизно так само, як вона сама абортувала зі свого ненароджену дитину. Втім, Марія Матіос робить спробу якщо не пояснити, то бодай натякнути на причини цього душевного стану.

Усе почалося ще в час сімнадцятиліття, знаменного для Лариси дня 07.07.1977 року, коли реальність приходу кінця світу здавалася в багато-багато разів більшою, ніж існування Того, хто, власне, мав би прийти в цей останній, Судний день. З цього моменту починається життя не з вірою, а із забобонами; путь, на якій серед манівців лише трапляються невеликі шматки справжньої життєвої дороги.

Потім, уже в пам'яті, відбувається повернення до першопочатку, з надією знайти в своєму минулому прекрасні миттєвості й пригадати відчуття від їх переживання. Проте насправді відбувається не так відтворення, як стирання подій і відчуттів, бо гіркота і жаль переважують усе, і от початок досягнуто, та в цю точку шляху героїня приходить уже зовсім без нічого — без дитини, коханого, радості й любові, без минулого й майбутнього, зрештою, без усього прожитого довгого життя — та вже без можливості прожити нове... Втім, дещо таки лишилося — це текст, щоденник, і в цьому — невмируща надія на спасіння...

...Цю ніч я також не спала.
Подивилася на годинник.
Була рівно третя година.
До ранку — ціла вічність.

(Марія Матіос. Щоденник страченої)

Героїня, створена Марією Матіос, ще в молодості поставила надзвичайно високі вимоги до себе:

Я не зістаріюся ніколи!!!
Ніколи! Ніколи!!!
Ніколи не виду на люди з такою вселенською тугою в очах, розтріпаним волоссям і густою павутиною зіжмаканої шкіри довкруж очей!
У мене просто ніколи не зів'яне шкіра!
Ніколи не розповніє талія!
Не обвиснуть груди і не опустяться плечі!
Ніколи не вийду заміж з примусу чи необхідності!
Але я й ніколи не залишуся одною!
Ніколи!
Я просто не можу стати такою!
Бо я красива. Молода! Не можу бути іншою, аніж лише молодою. (Марія Матіос. "Щоденник страченої")

Так, звичайно, це добре й красиво: закохатися та віддатися своєму коханню, підкорити йому все життя, особливо тоді, коли всі довкола успішно торгували всім чим тільки можна, й найуспішніше — жіночим тілом, зайняти в такий спосіб нонконформістську позицію. Проте Лариса, як, здається, все її покоління не замислювались над тим, що не тільки радість любові, а й навіть радість "прокидання від стукоту дятла і чманіння від світла й тепла" не є чимось невід'ємним від неї — це дар Божий, який легко втратити, наприклад, після того, як позбавила життя свою ненароджену дитину й потім почала обманювати себе й коханого.

Щоб втримати цей дар, потрібні як мінімум чесність й відвага, притаманні героїні "Пристрасті" Анні Ерно. Вона, до речі, як і Лариса, пройшла через зраду чоловіка й біль, спричинений цим, пройшла через аборт, але разом з тим вона жодного разу не підкладала повітряну кульку під халат, щоб здаватися собі жінкою при надії, й не обманювала себе тим, що її пристрасть ніколи не мине. Героїні Марії Матіос потрібні духовні сили, щоб побачити себе такою, як насправді, якою її міг би побачити Бог, але їй сил не вистачає і вона не знає, як отримати допомогу. Тому й "проживає життя з очима заплющеними", а якщо й може побачити себе духовним зором, то вже надто пізно, в спогаді — тоді, коли життя вже майже прожите. Та все ж бачить, і це теж дар Божий, бо цілком могла піти з цього світу — мала як мінімум два шанси! — так і не побачивши й не усвідомивши себе...

Статтю запозичено з літературно-критичного часопису "Київська Русь".
Часопис виходить 11 разів на рік.
Передплатний індекс 94978
© 2005–2016. kut.org.ua
Інтернет-часопис про культуру
Усі права застережено
Редакція може не поділяти думки авторів.
При використанні наших матеріалів посилання на інтернет-часопис "kut.org.ua" обов'язкове
Скринька для листування: text@kut.org.ua