архів статей

можна подивитися тут



анонси статей

ДОРОГА, ЩО ВЕДЕ ДО ПИСЬМА
Євген ПОВЄТКІН

У видавництві "Критика" вийшла в українському перекладі книжка польського письменника Анджея Стасюка "Дорогою на Бадабаг". Твір, що був опублікований у Польщі 2004 року, цілком витриманий у жанрі "нон-фікшн", тобто лірично-суб'єктивної прози, що вибудовується на міцному фундаменті документальності та біографічності, у випадку "Дороги на Бадабаг" — автобіографічного опису поїздок східноєвропейськими країнами.
докладніше тут

МАГІЧНО-КАРПАТСЬКА СУМІШ
Євген ПОВЄТКІН

Чим є книжка Громовиці Бердник "Знаки карпатської магії"? Складається враження, що це — науково-популярна розвідка, точніше — щось схоже на жанр шкільної "книги для читання" — белетризований та ілюстрований додаток до основного підручника (враження посилює оформлення та шрифт тексту). Проте я волів говорити про "Знаки карпатської магії" не як про дидактичну літературу з уявного курсу "Основи мольфарської справи", а як про піар-проект.
докладніше тут

З ЦЬОГО МОЖНА ПОЧАТИ ТВОРЕННЯ
Євген ПОВЄТКІН

На жаль, деякі речі в житті стаються не так швидко, як хотілося б. Наприклад, прочитання книжки Тараса Прохаська "З цього можна зробити кілька оповідань", що вийшла в світ у івано-франківському видавництві "Лілея-НВ" іще в 2005 році.
докладніше тут

ДОНЕЦЬК. ЕКСКУРСІЯ В СТИЛІ "ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ"
Євген ПОВЄТКІН

Що є Донецьк? Коротко — місто, повністю побудоване за радянським зразком. От вам, кияни, харків'яни, львів'яни, одесити — живий, втілений у часі й просторі, приклад, що могло б стати з вашими містами за більшої наполегливості Радянської влади. Ваше місто також могло б бути повністю поглинуте різними пластами новочасної архітектури — конструктивізмом двадцятих, сталінським ампіром, величезним масивом "хрущовок" й ще більшим — панельних дев'ятиповерхівок "брежнєвського" часу.
докладніше тут

ГАМЛЕТ ТА БЖД
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Дебютний роман Сашка Ушкалова "БЖД" можна назвати одним із найвдаліших в ланцюгу "українського молодіжного роману". Про те, що Ушкалов — талановитий прозаїк, першим зауважив Сергій Жадан, і виявилося, був правий. Дійсно, 'явився гарний молодий письменник зі своїм стилем, який він вдало вливає і в старі бурдюки "абсурдистських п'єс", і в нові — прозаїчну форму.
докладніше тут

СПОСІБ СТВОРИТИ РОДИННЕ ПЕКЛО
Марина РУДСЬКА

"Гівнюк" — книга польського автора, наймолодшого призера престижної польської премії "NIKE" Войцеха Кучока. Переклад з польської зробила Наталя Чорпіта. Перекладений текст має польський смак і навіть запах. Перекладачка дбайливо посипала його полонізмами. У зв'язку з цим виникають сумніви, чи буде зрозумілим текст всім (!) українцям?
докладніше тут

ТРИ ВИМІРИ САМОТНОСТІ
Євген ПОВЄТКІН

У випадку з "Екстрактом самотності", заголовним твором однойменної прозової книжки молодої львівської письменниці Ольги Криворучко, питання "для чого людині потрібна самотність" можна конкретизувати в трьох напрямах. У результаті вийде тривимірне представлення, вісями якого суть: "для чого самотність мистцеві", "для чого самотність мандрівникові" та "для чого самотність жінці".
докладніше тут

КНИГА ПРО (ДЛЯ?) БЛАЗНІВ
Марина РУДСЬКА

В колоді карт існують джокери. Вони, сідаючи за гральний стіл, гадають, що грають всіма іншими картами, але тим часом доля грає ними. Спочатку джокери були нормальними людьми, що мали краще чи гірше дитинство, мрії, прагнення… А тепер вони просто джокери, гральні карти, що блазнюють всім чим лише можна, що загубилися в світі та в собі. Отже, колода карт для читання "Блазні" від Марії Штельмах під твердою обкладинкою
докладніше тут

НАРИСИ НА БЕРЕГАХ ВІЗІОНЕРСЬКОЇ КНИГИ
Ксенія ВЛАДИМИРОВА

Цю статтю варто було б назвати "нотатками на берегах книги Юрія Андруховича "Таємниця". Вони з'являлися під час читання тексту, як відгук на якесь речення, образ чи... просто тому, що саме у цей момент щось пригадалося. Тому розділи статті переважно не пов'язані логічно, а можуть сприйматися як ремарки.
докладніше тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Сім мішків гречаної вовни

Григорій ХАЛИМОНЕНКО, професор-тюрколог, Київ.
Вересень 21, 2007 р., понеділок.

Якби не ще одна стаття Катерини Ботанової ("Дзеркало тижня" №11, 2007), що її Авторка собі на шкоду назвала "Кайдашева сім'я", я не втрутився б у дискусію щодо перекладу роману "Сніг" Орхана Памука — адже якась користь з тієї статті все таки є. Хоч краще, аби аналіз перекладу зробив був фахівець — маю на увазі важливий критерій: знання мов української й тієї, з якої твір переклали. І вже зовсім добре, коли, критикові болять негаразди в царині нашої культури.

Одразу скажу: молодий перекладач О. Кульчинський поставився до роботи і справді дещо легковажно, очевидно, поклавшися на те, що редактор і коректор познаходять і виправлять — як то бувало 20 років тому. Свого часу я прорецензував для видавництв принаймні сотню рукописів — сторінки більшості з них після мого чорнила нагадували дивні візерунки. А потім "вишивали" ще й редактори.

Якби я пройшовся був по сторінках "Снігу" ще до етапу друкарні, український текст роману мав би дещо інший вигляд. Та все ж таки коли читаю переклад О. Кульчинського не як рецензент чи редактор, а як читач-тюрколог, то, далебі, не бачу чогось такого, що виносило б цю роботу за, на жаль, вже узвичаєні межі сучасної української видавничої практики. Видають справжнісіньке жахіття і професорки, й директори, й завідуючі кафедр (маю на увазі осіб з базовою філологічною освітою) — що вже казати про мову телебачення. Ото ж, добре, що газета підтримує практику дискусії. І я підтримую критика К. Ботанову в тому, що перекладачеві потрібно в майбутньому бути охайнішим в царині лексики — ну бо де таки: "холостяк", "плакати навзрид", "пацанячий". Та й стилістичні огріхи трапляються: "донька, яка, як гадали", "одружитися на ній" тощо. Я міг би вести цю мову й далі, але К. Ботанову, здається, непокоїть інше: відповідність українського тексту оригіналу. Можу запевнити: перекладач відчув стильову стихію авторської прози і знайшов відповідне україномовне тло. О. Кульчинський авторської тканини тексту не порушив, навпаки — читаєш і забуваєш, що в тебе в руках переклад, а не слова, виписані турецьким письменником. Якби ще не оті мовні огріхи, що їх полишав перекладач у своїй книжці. Коли до правди, не можу втямити, яким чином попала торбинка мовного мотлоху в цілком пристойний літературний текст. Адже О. Кульчинському і справді дарований богом хист відчувати слово.

Наші молоді перекладачі вивчили східні мови, але не мали можливості послухати добрий курс з теорії й практики перекладу. Такі курси є в навчальних планах, але їх часто немає в аудиторіях. Зазвичай студентам читають абищицю, і не вряди-годи навчають студентів викладачі, які самі двох слів до купи не ліплять навіть українською, — знаю це, бо сам викладав у Київському Шевченковому університеті.

З О. Кульчинського вийде вправний перекладач, це я вже бачу. А К. Ботановій потрібно подякувати, що вчасно зупинила молодого подвижника на початку творчої долі.

А тепер перейдімо до "Кайдашевої сім'ї" К. Ботанової. Авторка сама ставить питання: "Хто такий книжковий критик, і навіщо він узагалі потрібен?" А й справді бо! Критики є всякі, як і в кожній галузі людської діяльності. Є такі, що вкусить і ранку залиже, мовляв спробуй злови на шкоді. Навіщо, наприклад, пише К. Ботанова; "Звісно, ще не вмерла "Літературна Україна" та автори, які видають свої твори власним коштом, роками намагаючись продати їх книгарям"? Я прекрасно розумію, які емоції вирують в душі Авторки, але краще, коли відповідь дасть "Літературна Україна" та автори, які..."

А далі К. Ботанова подає майже апокаліптичну картину (ото тільки "Літературна Україна" ще не вмерла): "...понад 90% зарубіжної літератури і практично 100% літературних новинок і світових інтелектуальних (і не лише) бестселерів український читач дістає в російських перекладах". Ні, не може не знати "книжковий критик" К. Ботанова, що в бурхливий інтелектуальний потік спрямовують численну інформацію десятки українських часописів та видавництв. А ще критик забула, що ми сьогодні не в Есесері, й тисячі юнаків та юнок мандрують, навчаються, стажуються в Європі й Азії, читають, "світові інтелектуальні (і не лише) бестселери" англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, турецькою, китайською, японською мовами. Не треба зациклюватися на єдиному джерелі — російських перекладах.

Якщо вдамося до ретроспективи, то й тоді К. Ботанова не матиме рації. З тієї самої турецької мови у 30-ті роки минулого століття українською перекладені твори Г. Е. Адивар, Я. Кадріосманоглу, а російськомовний читач з доробком цих письменників познайомився або пізніше або й досі не має змоги прочитати (наприклад, романи Г. Е. Адивар).

А скільки "літературних новинок" і досі друкує часопис "Всесвіт" (ще не вмер!) Славетна когорта українських перекладачів у 60-80-ті роки минулого століття познайомила читача з досягненнями письменства цілої Європи, Америки й Азії. На теренах СРСР лише українською мовою був перекладений роман "Сараґьол" турецького письменника Омара Полата. А сьогодні узгоджується питання щодо видання роману "Сінеклі Баккал" славетної Галіде Едіп Адивар, твору про самоідентифікацію турецької нації. К. Ботанова матиме змогу зіставити український та англійський тексти, бо письменниця видала свій вершинний твір спершу англійською мовою.

Не повинна була б писати К. Ботанова ще й оцього: "Памук — один із небагатьох турецьких авторів, яким вдалося переламати канон соцреалістичного письма закоріненого в реалізмі ХХ століття, що панував і продовжує панувати в турецькій літературі".

Не знаю, що вкладає К. Ботанова у термін "соцреалістичне письмо", але якщо вона веде мову про соціалістичний реалізм, то я як автор "Історії турецької літератури" після філологічних резонів Авторки ще довго сидів з розкритим ротом. Бо де ж пак: авторка запевняє читачів, що "канон соцреалістичного письма... продовжує панувати в турецькій літературі". Сильно, далебі ж!

Орхан Памук, поза сумнівом, свіже і яскраве явище в турецькій літературі, але модерністичні тенденції в ній були вже тоді, коли він ще тільки збирався на слові.

Далі К. Ботанова пише: "Памук є втіленням заперечення й відторгнення цього канону і творення нової турецької літературної мови". Авторка пише, що такий висновок зробила на основі Памукових інтерв'ю, есеїв та критичних статей на його романи, опублікованих в європейській пресі. Я не занурювався у підґрунтя духовного й художнього світу О. Памука так глибоко, як критик К. Ботанова, а тому не знаю, чи й справді цей письменник ніколи не заперечував проти того, аби його вважали аж таким втіленням заперечення й відторгнення", але щоб назвати цього романіста "втіленням творення нової турецької літературної мови", то потрібно нічого не петрати в питанні історії турецької мови. Те, що К. Ботанова в цьому питанні не кращий знавець, дорікати їй не маю наміру — адже вона не тюрколог. Але навіщо представниця гільдії критиків береться виносити присуд перекладачеві, вдаючись до дуже суб'єктивного тлумачення статусу української мови. Адже останніми реченнями своєї статті К. Ботанова підписала присуд самій собі, бо наговорила сім мішків гречаної вовни. Ось її слова про те, що перекладати Орхана Памука "...мовою "вітчизняних класиків (Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Ю. Збанацький)", послуговуючись одинадцятитомним тлумачним словником української мови" (виданим 1970 року!), якого, на жаль, ніхто ще не скасував (утім, існують менш об'ємні, однак більш сучасні словники)... — це більше ніж просто недолугість". Останнє слово тиради К. Ботанової, бігме ж, стосується передовсім її самої. Адже який скарб мала б українська література, аби котрийсь з наших прозаїків ХХ століття написав був такий роман, як "Хіба ревуть воли, як ясла повні", та ще й виявив таку майстерність володінням слова.

Я ж хочу дати коротеньку зіставну характеристику турецької мови доби Панаса Мирного й стан цієї ж мови сьогодні — то майже дві різні мови. Лексичний склад турецької мови XIV-XIX ст. — це приблизно 80-90 відсотків слів, запозичених з арабської й перської мови. Синтаксис тієї мови був страшенно далекий від народної мови, якою розмовляв простий народ. Відомий факт: коли в кімнаті розмовляли два турки з панівної верхівки (а вони були переконані, що розмовляють саме турецькою), то служник, який подавав панам каву, фактично не розумів їх.

Після національно-визвольної війни під проводом Ататюрка турецький народ почав творити нову мову: викидаються арабізми й фарсизми та "куються" нові терміни (як в українській: трубка (телефонна) — слухавка, процент — відсоток тощо). Ось про це відторгнення, мабуть, і говорив у своїх виступах Орхан Памук.

Українська мова після П. Мирного й Нечуя-Левицького у своїй основі фактично не змінилася, лише наповнилася, як кожна мова, у зв'язку з поступом усього людства новими термінами, щоправда, не завжди правильними (навіщо вживати слово пилосос, коли можна сказати "пиловбирач" чи й просто "вбирач", тобто прилад, що вбирає в себе пил).

Тому й не має рації К. Ботанова, радячи перекладачам послуговуватися якоюсь особливою сучасною мовою. І вже геть смішним видається її заклик скасувати тлумачний словник української мови 1970-1980 років видання.

Словники такого типу й обсягу видаються один раз на століття чи й більше. Навіть у куди потужнішій, ніж наша, російській державі сімнадцятитомний словник російської мови вийшов ще в 1948-1965 роках. І там не виросли критики, які запропонували б його скасувати. Пані Ботанова, може спробуєте?

Отож, закінчуючи свою статтю словами: "Це ляпас не лише самому Памукові, а й українському читачу, якого здебільшого треба переконувати почитати українською, а тому замість сучасного роману пропонують варіації на тему "кайдашевої сім'ї", Авторка відшмагала себе саму як ота унтер-офіцерська вдова.

Одведи нас, господи, од таких критиків чи, вживаючи, надсучасну лексему, критикес. Недарма ж казав Кузьма Трохимович, що намалював був "салдацький патрет": "Швець, знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся". Можна й з російської словесності навести: "Беда коль пироги начнет печи сапожник..."

Пропоную читачеві розгорнути книжку й прочитати бодай одну сторінку роману, що його переклав О. Кульчинський. А що не кожен читач має змогу розгорнути "Сніг" О. Памука українською мовою, то я наведу кілька речень: ,,Тато іноді каже, що все це нагадує йому ті дивні часи, коли він боровся за комуністичні ідеї. Є два типи комуністів: перші, зарозумілі, взялися за ту справу, щоб виховувати народ і піднімати країну; другі, безвинні, живуть почуттями рівності й справедливості. Зарозумілі — жадібні до влади, кожного навчають, від них — саме зло. А ті безгрішні коять зло тільки самим собі".

Якщо йти за логікою критика К. Ботанової, то читач має побачити в цих рядках монолог Марусі Кайдашихи.