анонсы статей

ПОСЛЕВКУСИЕ "ЦИКУТЫ" АЛЕКСАНДРА ШАПИРО…

Если Вы не любите философий, умствований, сцепленных в одном речевом потоке фраз вроде "философские оппозиции" и "мутить одному или совместно", то конфетка-завлекаловка — наркота и матершинность — не помогут.

полный текст здесь

КИЕВСКИЕ ГРАФФИТИ

А каким бы был "Путеводитель" Александра Шапиро, сними Сергей Параджанов в 1965 году свои "Киевские фрески"? И появился бы шапировский проект вообще?

полный текст здесь

"ТБИЛИСИ, ТБИЛИСИ"

Картина является участником Международного кинофестиваля в Каннах в 2005 году.

Герой картины Дато снимает фильм о Тбилиси, рассказывая о представителях самых незащищенных слоев общества, для которых лучший выход — смириться со своим на жалким существованием.

полный текст здесь

IRRATIONAL PIC

О, этот загадочный финал "Pi"! Мы вопросительно таращимся в экран, а Дарен Аранофски устами китайского младенца восклицает напоследок: "I've got it! What' the answer?", подначивая нас разгадать загадку…

полный текст здесь

АБСУРД И "ПУСТОТА" ВИНЧЕНЦО НАТАЛИ

Герои фильма канадского режиссера "Пестота" — Дэйв и Эндрю — нашли способ справиться с трудностями — нужно просто возненавидеть их. Очень-очень сильно возненавидеть. И они исчезнут.

полный текст здесь

КАССОВАЯ "ДУРА"

О многом я могла задуматься после просмотра фильма "Дура". Но, к сожалению, из этой картины второго "Человека дождя" не вышло. А что вышло? Пожалуй, вышел очередной кассовый movie. Фильм, который завтра забудут.

полный текст здесь

КИНО НЕ ДЛЯ КИНОЛОГОВ

Главная идея фильма "Любовь к собакам обязательна" правильная и психологически верная: после сорока жизнь только начинается, как говорила оказавшаяся почти в такой же ситуации героиня советского блокбастера "Москва слезам не верит".

полный текст здесь

ЧЕЛОВЕЧНОСТИ — ЗЕЛЕНЫЙ СВЕТ

Определенно, фильм "Билет на поезд" — детище 11 сентября в Нью-Йорке. И это несмотря на комичных ситуаций, романтические полеты фантазии, колоритных отвязных хлопцев-шотландцев, без стеснения "порющих", что в голову взбредет.

полный текст здесь

А ДЕВУШКИ СОЗРЕЛИ

Одна из особенностей, выделяющая "Мое лето любви" среди ей подобных картин о любви, заключается в том, что чувство возникает между двумя девушками.

полный текст здесь

"ДОРОГАЯ ВЕНДИ"

Пока не объявилась настоящая Венди, я до последнего момента думала, что в "Дорогой Венди" Томаса Винтерберга нас ожидает романтический рассказ о первой любви двух подростков.

полный текст здесь

архив статей о кино и театре

можна подивитися тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Чекання, тривалістю у вічність

Олена КИСЛА, Київ.
Листопад 28, 2005 р., понеділок.

Мабуть, не всім відомо, що прем'єра найвідомішої п'єси Семюеля Беккета, яка принесла йому світову славу, відбувалася в майже пустому залі. Лише згодом, пройшовши крізь нерозуміння та неприйняття критики і глядачів, драматичні твори талановитого ірландця стали класикою світової літератури. Сьогодні вони входять до репертуару будь-якого театру. Своє бачення п'єси "Чекаючи на Годо" С.Беккета продемонстрували нещодавно литовський режисер Лінас Зайкаускас і театральна трупа "Ательє 16" (у двох варіантах — чоловічому та жіночому).

Суть п'єси закладена вже в її назві. Двоє волоцюг — Владімір та Естрагон — чекають на такого собі Годо, який домовився з ними зустрітися на польовій дорозі біля дерева. Власне, вся вистава — це процес чекання, яке є неодмінною складовою людського життя. Адже людина постійно чекає на когось або на щось, і саме в очікуванні вона опиняється віч-на-віч із часом, який у виставі стає сенсуально відчутним, набуває матеріальних форм. Мимоволі сам починаєш чекати на Годо, який має принести героям спасіння, хоча й усвідомлюєш усю марність цих сподівань. Однак головні герої продовжують тішити себе ілюзією: вони щодня приходять на домовлене місце, щодня вірять, що всесильний Годо виконає свою обіцянку, і щодня розчаровуються. Кожного дня все повторюється спочатку, і так до безкінечності, як у зачарованому колі.

Насправді у п'єсі нічого не відбувається. Все, що ми бачимо на сцені, — це як двоє дорослих чоловіків вбивають час, який відділяє їх від зустрічі з Годо. Вони безперестанку про щось теревенять, сперечаються, час від часу гамселять один одного, навіть планують повіситися. Зустрічають двох інших чоловіків — Поццо та Лаккі, пана і його слугу, які своєю присутністю намагаються допомогти їм приємніше згайнувати час. Комедійність ситуацій та поведінки героїв є ще одним доказом того, що людина — всього лиш паяц в руках Всемогутнього Лялькаря. Вона не є володарем власної долі, тому й не вільна робити те, що їй заманеться. Тому й Діді і Гого не можуть залишити цього місця, так само, як не можуть кинути напризволяще один одного, попри всі свої безкінечні спроби та обіцянки це зробити.

Закономірно виникає питання: то про що ж все-таки вистава? Припущень та інтерпретацій може бути безліч: про абсурдність людського становища, про марність надій та сподівань, про екзистенційну самотність та покинутість людини у світі, де Бог помер тощо. Тут немає правильних чи неправильних відповідей. Кожен розуміє (або не розуміє — що цілком закономірно для драми абсурду) по-своєму.

Однак, якою б геніальною не була п'єса і які б смисли не закладав у неї автор, без сценічного втілення вона нецілісна. Останнє ж, у свою чергу, прямо залежить від роботи режисера та акторів, яким вдалося створити своєрідну атмосферу невизначеності і безкінечного чекання. І важливими при цьому були не так репліки, що часто не несли в собі жодного сенсу, як пантоміма, химерність рухів героїв, вираження людських емоцій в їхньому первинному вигляді, промовистіші за будь-які слова. Адже всі п'єси Беккета спрямовані передусім на чуттєве, інтуїтивне осягнення того, що хотів сказати, а скоріше дати відчути, автор. Тому даремно намагатися, як це робили дехто з глядачів, віднайти хоча б якесь раціональне зерно в "розмовах" дійових осіб. Вистава цілком могла б відбуватися без слів, і це абсолютно не вплинуло б на її концепцію.

Втім, варто віддати належне й оригінальності режисерського задуму щодо втілення класичної абсурдистської п'єси. Крім цікавого сценічного вирішення — композиційної побудови сцен за рахунок розташування на сцені акторів — режисер проводить паралелі і з сучасним життям. Перед початком вистави з'являються знайомі кожному "персонажі", з якими можна зустрітися у повсякденному житті, — жебраки, що заробляють на прожиття, розважаючи публіку. Це своєрідні архетипні образи волоцюг, зліплені з тієї ж глини, що й головні герої.

Акторська гра супроводжувалася і відповідним музичним супроводом на акордеоні, барабані та гребінцеві, звук якого сповіщав про можливий прихід Годо. Годо, який так і не прийшов...

Щиро вдячні театральній трупі "Ательє 16" за можливість відвідати виставу.