анонсы статей

БОЕВОЙ "НУАР" ХХI ВЕКА

Пусть "Счастливое число Слевина" и называют смесью Тарантино с Гаем Риччи, тем не менее, можно с полной уверенностью заявить, что это вполне самостоятельный фильм в подобном жанре. МакГигану удалось создать по-настоящему гремучую смесь фильмов "нуар" 40-х и драйвового экшна 2000-х.

докладніше тут

ПАРАШЮТИСТЫ УМЕЮТ ПАДАТЬ

После просмотра двух первых украинских блокбастеров — "Прорвемся" и "Оранжевое небо", — выхода на широкие экраны первого украинского приключенческого триллера "Штольня" ждешь с осторожностью — его предшественники подтвердили расхожую поговорку — "первый блин комом".

докладніше тут

"ПОМАРАНЧЕВЕ НЕБО" С КРАСНЫМ ОТТЕНКОМ

Чем больше думаешь о фильме "Помаранчеве небо", тем хуже себя чувствуешь. Очередной "первый украинский блокбастер" находится где-то в другой плоскости, нежели то, что принято называть искусством.

докладніше тут

ЖОРНОВА ІСТОРІЇ: 1937-1947

Події, що зображено у фільмі Юрія Іллєнко "Білий птах з чорною відзнакою" відбуваються у 1937-1947 роках у маленькому селі на Буковині і є настільки драматичні, що всьому тільки співчуваєш та розводиш руками: "Хай Бог милує, ну й час був — безпорадний". Час, коли потужно оберталися жорнова історії та мололи долі людей, сімей та навіть народів.

докладніше тут

ПТАШКИ НЕБЕЗПЕЧНІ

Навіть сучасному глядачеві, який вдосталь надивився всіляких спецефектів, агресивні пташки з фільму Альфреда Хічкока "Птахи" видаватимуться досить жахливими. Чому? Хічкок майстерно нагнітає відчуття неминучої небезпеки, яка невідомо звідки і як з'явилася.

докладніше тут

ЗНАЙОМСТВО В ПОЇЗДІ ТА ОБМІН ТРУПАМИ

Кожного вівторка в театральній залі Центру театрального мистецтва ім.Леся Курбаса письменники представляють свій найулюбленіший фільм. Андрій Курков вибрав фільм Альфреда Хічкока "Незнайомці в поїзді".

докладніше тут

БУРХЛИВЕ МОРЕ УСЕРЕДИНІ"

В основу фільму "Море усередині" Алехандро Аменабара покладені реальні події. Але він не залишає гнітючого враження, попри "нерадісний" сюжет. Тому що насправді фільм розповідає не про життя паралітика, а про свободу вибору.

докладніше тут

МІСТИЧНИЙ "ПІДЖАК"

У сучасному кінематографі містика посідає одне з ключових місць. Також не маємо жодних сумнівів, що "Піджак" не загубився в цьому досить численному натовпі паранормального та незвіданого.

докладніше тут

НА ЛОНДОНСЬКОМУ ДНІ

Стівен Фрірз, відомий усім "Небезпечними стосунками", у фільмі "Кальні принади" звертає увагу глядача на низи лондонського суспільства — притулок іммігрантів та нелегалів.

докладніше тут

"БОЧКА З ПОРОХОМ" Й КРАПЛЯ НАДІЇ

21 лютого письменниця Оксана Забужко представляла її улюблений кінофільм — картину сербського режисера Ґорана Паскалєвіча "Бочка з порохом". Задум проекту передбачає представлення відомими літераторами (наприклад, 28 лютого підхоплює естафету Андрій Курков) їх улюблених фільмів.

докладніше тут

ИМ ДАЖЕ НЕ НАДО КРЕСТОВ НА МОГИЛАХ…

Про що замислюєшся після перегляду фільму Олександра Атанесяна "Сволота"? Про сценарій, акторські роботи, трюкі, музику? Мабуть, найбільше за все — про характери, долі, про життя та про війну.

докладніше тут

архів статей

можна подивитися тут



Повна карта розділів:
Арт: 1 2
Книжки: 1 2 3 4 5 6 7
Кіно та театр: 1 2 3 4 5
Музика: 1
Цікаве: 1
Коротка зустріч із спогадом

Євген ПОВЄТКІН, Київ.
Березень 27, 2006 р., понеділок.

14 березня 2006 року Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса і тележурналіст Станіслав Сукненко продовжили серію показів із циклу "Кіноромани".

Нагадаємо, задум "Кінороманів полягає в тому, що кожного вівторка протягом лютого та березня до театральної зали Центру театрального мистецтва приходить один із відомих українських літераторів, представляє свій улюблений фільм, переглядає його разом з глядачами в залі і бере участь в його обговоренні після сеансу.

Цього разу пан Станіслав повідомив про задум надати "Кінороманам" нової якості, а саме видати за матеріалами зустрічей книгу з відеододатком, що міститиме записи представлень та обговорень. Це трохи додало складностей черговій гості проекту письменниці Ірен Роздобудько, бо тепер вона мусила говорити не просто так, а із справжнім "телевізійним" мікрофоном. Що, втім, не завадило пані Ірен з великим емоційним запалом розповісти про свої стосунки із кіно, починаючи від дитячої мрії стати актрисою, й навіть прочитати оповідання про це, й звичайно ж, представити свій улюблений фільм — "Короткі зустрічі", дебютний фільм режисера Кіри Муратової.


Кіра Муратова і Ніна Русланова під час фільмування "Коротких зустрічей". Фото з книги Любомира Госейка "Історія українського кінематографа", що вийшла минулого року у видавництві "Кіно-коло".

Ірен Роздобудько також розповіла про свій досвід занурення в кіно (й потім — утечі, так би мовити, з кінопростору) під час роботи демонстратором відеосалону в донецькому кінотеатрі ім. Т. Шевченка. Тоді вона отримала змогу дивитися один із своїх улюблених фільмів — "Фанфан-тюльпан" із Жаном Маре у головній ролі — раз за разом протягом декількох днів, але, як вона зізналася, вистачило її тільки на п'ять переглядів. А скінчилося це, за словами самої пані Ірен, "злочином" — вона йшла на ті півтори години, поки йшов фільм, кудись у своїх справах, тихенько замкнувши у салоні глядачів (щоб не вкрали відеомагнітофон).

Ця історія для мене особисто ілюструє думку, яка вже давно існує серед мистецтвознавців (я чув її від польського теоретика сучасного мистецтва Ричарда Клюшчинського під час його лекцій в Києві) про кардинальну відмінність між кіно та відео. Кінематограф вважається останнім "картинним" медіа, тобто таким, який можна розкласти на окремі кадри-картини. З відеофільмом цього зробити не вийде — там уже інша технологія отримання зображення.

А ще важко не погодитися із цим, якщо порівняти досвід відеодемонстрації пані Ірен та показом кінофільмів, яким займалися мої батьки-кіномеханіки в час мого дитинства та юності. Відеомагнітофон перетворив показ фільму з майже виробничого процесу на побутовий: вставляєш касету (а нині — DVD-диск), натискаєш кнопку — і все! А працю кіномеханіка можна порівнювати із працею робітника на заводі (Ірен Роздобудько, до речі, працювала колись на заводі — металургійному) — серед гуркоту й гудіння слідкувати насамперед за роботою техніки: заряджати плівку, вчасно переключати показ з одного кіноапарату на інший, носити важкі коробки, а ще — нескінченні перемотування кінострічки...

Тому-то, наприклад, мої батьки могли зрозуміти зміст фільмів, які вони демонстрували, тільки коли бачили їх по телевізору. "Короткі зустрічі" Кіри Муратової — це ще "те" кіно, це дев'ять чи десять частин-рулонів у круглих блискучих бляшанках, складених у важку металічну коробку, що нагадує відро із кришкою. І коробка ця лежала довгі роки на полиці кіносховища, а коли настав час відкрити її, то з'ясувалося, що фільму, як книжці відомого зарубіжного автора, для знайомства із своїм глядачем потрібен свого роду переклад — на формат відео.

Переклад, звичайно, неможливий без втрат, проте "Коротким зустрічам" пощастило. Коробками з іншими фільмами, знятими в ті роки, в тому числі й тими, що, на відміну від картини Кіри Муратової, багато показували тоді в кінотеатрах, нині вже мало хто цікавиться...

"Короткі зустрічі" навіть для тих, хто побачив фільм уперше — це спогад. Спогад про зовсім інше життя, яким жили колись, і яке так міцно пов'язане із нашим сьогоденням. На екрані явлено вічні цінності (до речі, на відміну від значної частину тодішньої української радянської кінопродукції, яка була присвячена цінностям, скажімо так, минущим) — свободу, особистість та її становлення, життя (і наповнення його смислом), спілкування між людьми, любов і зрештою — світ, в якому всі живуть.


Але наповнення цих категорій тоді було зовсім іншим, приблизно так, як і змінилася форма й формат самого кінематографа. Свобода тоді означала бути подалі від начальства, мала форму романтики і професії геолога і виглядала у фільмі Кіри Муратової як бородань Максим, роль якого виконує молодий Володимир Висоцький.

Він — особистість, причому вже остаточно сформована й незмінна, принаймні в картині немає нічого такого, що могло б спокусити його покинути вільне мандрівне життя — ні віддана любов Валентини (в її ролі сама Кіра Муратова), ні молодість і краса Наді (акторський дебют Ніни Русланової). Гроші ж не надто його цікавлять, за його словами, він і так має їх удосталь, куди б не приїхав — "виписую зразу сто рублів — і присилають".

В обох жіночих образів немає цієї усталеності, але природа змін їх душевного стану різна. У Валентини це ненастанне вагання між власним світовідчуттям та громадською роллю, яке роз'їдає цілісність її особистості. "Мити чи не мити?" — сперечаються дві частини її Я вже в пролозі фільму. І вирішення цієї суперечки — компроміс: мити сама не буду, найму хатню робітницю, вона вимиє. Тобто пapaфраз гамлетівського питання, яке передбачає відповідь "так" або "ні", вирішується "і не те, щоби так, і не те, щоби ні"... Неминучий наслідок такого компромісного існування — втрата глибини і повноти переживання власного буття, здатності осмислити його, ставити й відповідати на питання до самої себе, інколи незручні.

Валентина протягом фільму готується до якоїсь виробничої наради і постійно повторює початок своєї промови із запитанням: "чому так багато говориться про впровадження науки в сільському господарстві, але нічого для цього не робиться?", навіть на магнітофон ці слова записує. Та відповіді немає, є намагання уникнути її та й узагалі обговорення теми, і відтак саме запитання стає нещирим, в ньому немає зацікавленості. Далі ми бачимо, що у Валентини вже виробилася звичка ставити запитання і не чути відповіді на них, наприклад, до Наді — чи хотіла б вона піти працювати на фабрику, чи до майбутніх мешканців будинку — чи потрібна їм вода в крані. Її стосунки з Максимом — теж компроміс, замість любові та взаєморозуміння, або, навпаки, припинення стосунків — не надто обтяжливі "короткі зустрічі". Надю ж такий "напівформат" не влаштовує, вона сама вирішує йти на пошуки людини, в яку закохана — і сама йде від неї.

Картина розповідає насамперед про особисте життя, про долю та кохання, проте це не мелодрама, в ній любовний трикутник так і "не склався". Інтрига б зав'язалася тоді, коли кожен з героїв намагався з'ясувати для себе, ким є для нього інші дві "сторони трикутника", розбирався у своїх почуттях до них і потім намагався ті почуття висловити. Натомість кожен з них копирсається у самому собі, намагається зрозуміти, ким він є. Самоусвідомлення й особиста відповідальність — це рідкісні риси і в час зйомок "Коротких зустрічей", і нині.

До речі, про це пише Ірен Роздобудько у щойно виданому видавництвом "Фоліо" романі "Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя". Його головна героїня гостро відчуває тотальне знеособленння й безвідповідальність сучасного світу у формі гіпертрофованого особистого сорому за все, що відбувається навколо й до чого вона мимоволі причетна, бо живе в людській спільноті. Можливо, щось подібне відчувала Надя з "Коротких зустрічей", коли йшла від Валентини...

Наостанок ще хочеться трохи поговорити про унікальний світ, явлений у "Коротких зустрічах". Таких речей сьогодні вже майже немає, і справа далеко не тільки в тому, що перукарні, буфети, контори, квартири й вулиці нині виглядають не так. Речі Кіра Муратова примудрилася показати майже так, як вони є — натомість сьогодні світ довкола нас перевантажений технологіями та рекламою. Навпаки, в одному з епізодів фільму невідомо звідки взята рекламна листівка коньяка "Хенессі" (який, до речі, рекламується й продається в наші дні й для нас є чимось набагато конкретнішим, ніж для муратовських героїв) є просто гарним жіночим фотопортретом і картинкою зовсім з іншого життя. А фінальну сцену, коли б її зняти на сучасну кольорову плівку й показати окремо від усього фільму, теперішній глядач без вагань відніс би до реклами вина, але якщо бути вповні зануреним в атмосферу картини, це ніколи не спаде на думку. Натюрморт на столі — це намагання залишити свою присутність навіть там, звідки ти йдеш назовсім...

Статтю про фільм Кіри Маратової "Ладнач" можна прочитати тут.